Людське обличчя
arzt — 26/07/2008 - 01:58
Приміська електричка спізнювалася. Перон ледь уміщав невдоволену людську масу. Було ясно: сидітимуть не більше чверті присутніх. Навіть якщо електричка прийде абсолютно порожньою.
Кожен чекав по-своєму: одні про себе або вголос лаяли залізничників, інші намагалися вирахувати місця, де будуть двері, коли електричка зупиниться.
Олег нічого не вираховував. Він просто стояв на краю перону. Доля розпорядилася так, що одні з численних дверей електрички "зупинилися" майже перед Олегом. Звичайно, він міг бути в числі перших. У свої тридцять років він цілком міг би попрацювати ліктями. Але ж він не якийсь там биндюжник! Адже найстрашніше — це втратити людське обличчя, виправдовуючись складністю ситуації. Тому Олег, стримуючи спиною натиск натовпу, пропустив уперед молоду жінку з хлопчиком років трьох на руках. У метушні він не чув, чи сказала жінка "дякую". Яка різниця? Тепер можна й самому заходити. Але час втрачений: Олега відтіснили від дверей.
Він усе ж таки увійшов у числі першої півсотні. Помітивши вільне місце біля тієї самої жінки з дитиною, зробив крок туди.
- Тут зайнято! — відрізала молода мама. — Зайнято, кажу!
Олег застиг, як в останній сцені "Ревізора". Місць уже ніде не було.
Поміж пасажирами в проході протиснувся крупний молодик, одягнений у спортивний костюм, з двома порціями морозива в руках. Виявилося, місце було "заброньоване" для нього.
Молода мама ніжно поцілувала коханого чоловіка, й вони удвох почали розгортати морозиво.