Я думала, ти зможеш розбудити ту пташку, яка давно вже заснула, хоч вже і не бачить кольорових снів...
Колись вона могла довго літати і її крила зовсім не стомлювались. Вона раділа, тішилась і не знала, що є інше життя. Такий стан тривав у птахи довго і тому вона думала, що це буде вічно. З квітки на квітку перелітати було весело і птаха тоді уявляла себе метеликом. Її і справді часто плутали з кольоровим радісним метеликом – одне крило у птахи було рожевим, інше – ніжно-зеленим, а грудка і спинка – бірюзовими. У хвостику кожна пір’їнка була різнокольоровою. Пташка любила пролітати над ставом чи якимось іншим водним плесом. Тоді вона бачила своє відображення і просто божеволіла від всього свого різномаїття кольорів, поєднання яких рідко зустрінеш у природі.
Але з часом про пташку чомусь почали забувати. Коли вона пролітала повз людей, вони більше не піднімали своїь голови догори. Вони більше не говорили про неї, не втішалися її пір’ячком. Вона засумувала і не знала, що щось не так. Але якось, пролітаючи над ставом, все зрозуміла. Сірі крила зливалися з сірою грудкою, а безколірний хвостик сумно звисав донизу. «Це, напевно, не я,» - здивувался пташка і полетіла далі. Але коли пролітала над плесом назад, знову побачила таке ж відображення. Пташка засумувала. Вона не знала, що у місті був туман і навіть найкращий павич відображався лише б сірим жалюгідним мороком у водяній глибині. Втім, після усвідомлення своєї сірості у рідному гнізді їй вже здавалося тісно. І вона принесла з вулиці ще кілька гілочок, щоб хоч так розширити свою домівку. Але це не допомогло. За увесь час праці пташина настільки стомилась, що міцно заснула. Я бачу її гніздо зі свого вікна щодня. Вона точно не померла – я можу почути, як б’ється її серце. Але як я не намагалася її розбудити – у мене нічого не виходить. Напевно, для цього потрібен ще хтось. Тому я і думала, що ти зможеш стати тим, хто зможе її розбудити. Але ти не зміг. А може, просто не захотів. І мені дуже прикро…