«Мій любий, ДИКТАТОРЕ! Не переймайся, я не збираюсь переконувати тебе у чомусь, мені навіть все одно чи прочитаєш ти взагалі цей лист. Можливо, ти просто спалиш його, як тільки побачиш на конверті моє прізвище, можливо, відкладеш у якусь далеку шухляду, де він припаде пилом і згодом пожовтіє, а можливо, одразу ж розгорнеш і, побачивши знайомий почерк, усміхнешся – варіантів безліч. Цікаво, який ти обереш?
Що б ти не обрав, твій вибір буде виваженим, і, безумовно, правильним! Адже, ти звик бути головним і не зважати на бажання інших. Ніхто не має права сперечатися з тобою. Ти бачиш і любиш тільки себе, сприймаєш оточуючих, як безкоштовний додаток до себе, вважаєш, що усі тобі щось винні, маєш купу претензій, про які не можеш сказати в обличчя… Але я не хочу тобі коритися, не хочу змінювати себе, не хочу зраджувати собі з тобою! На жаль, а може на щастя – Бог його знає!
«Не знаю!» - О, це твоя улюблена фраза! Не повіриш, я навіть до неї вже звикла. За нею навіть можу визначати твій настрій, ба, інколи навіть погоду! Але все одно десь там глибоко всередині мучить ось що: як людина може не знати, що вона думає?! Поясни, як таке можливо?!
Хм, ось згадала іще одну цікаву річ – дурні питання! Я знаю, ти ненавидиш їх. Та чомусь я не вважаю їх дурними. Що ж робити, коли я не відчуваю, що потрібна тобі, що ти хочеш мене побачити? Доводиться питати! Тим паче, хто такий розумний розділив питання на «дурні» й «розумні»? Чому ти не можеш сприймати питання просто як питання? Навіщо підключаєш додаткові резерви свого розуму? Сприймай усе простіше – легше жити буде!
Називав мене вередливою… Обіцяв перевиховати методом батога і пряника. Ну, що я можу тобі сказати: батіг я бачила досить часто, а ось пряника так і не довелось скуштувати.
Цікаво, а що було б, якщо б я закохалася у тебе по самі вуха? Мабуть, я б чекала на тебе, як у казках, довго-довго, мріяла про щасливе майбутнє і з завмиранням серця слухала твої кроки, терпіла твої примхи і незрозумілі образливі жарти в мою сторону, носила б завжди каблуки, щоб бути фізично ближче до тебе, і захоплено дивилась би на твій стан у променях сонця… Оце так перспективка!
Між іншим, чому ти не віриш в кохання? Ні, я не маю на увазі любов. Любов може бути до спорту, до якоїсь речі. Я кажу тобі про кохання між двома людьми, бажано різних статей. Знаю, віриш лише у звичку та вподобання. Не розумію, що ж тоді по-твоєму кохання? Хіба звичка може руйнувати країни та спалювати серця? Думаю, ти ще не кохав по-справжньому. У тебе ще все попереду. І, дай Бог, у тебе буде взаємне, велике та чисте почуття, яке ти не сплутаєш уже ні з чим!
Говориш, що не бачиш у мене бажання щось змінювати на краще, не бачиш взагалі бажання продовжувати стосунки. Може погано дивишся чи навіть не хочеш придивитися? Сам чекаєш від мене ініціативи, перших кроків… Скільки ж можна?! Любий, май совість! Ти все-таки чоловік! Тож будь сильним, наважся на справжній вчинок! Господи, хоч квіточку подаруй! Чи ти так і не зрозумів, що потрібно дівчині?
Завтра повернешся додому і все вирішиться. Принаймні три дні тому ти сам мені так сказав. Тож або ми поставимо величезну крапку, або кому, або ж, у найкращому випадку, крапку з комою. Час уже відділити мух від котлет. Чи не так?
Знаєш, якісь цікаві почуття переплітаються в мені: бажання бути і водночас не бути з тобою, не хочеться втрачати тебе, але і себе теж не хочеться. Нічого, фінал уже близько. І яким би він не був, він подарує нові бажання, мрії, перспективи і для тебе, і для мене.
Можливо, зараз ти називаєш мене останніми словами. Якщо це так, то я досягла своєї мети і зачепила щось живе у твоїй душі, можливо, навіть допомогла щось осягнути чи зрозуміти! Що ж, прощавай, любий! Усього найкращого! Хай щастить! Цілую!
Вічно твоя
Бджілка»

9.06.08
2:20
© Анна Соляник (Бд}I{ілка)