Присвячується моєму другові
Мужецькому Андрію (WEG’у)

«Любий мій друже! Я не знаю, чи пам’ятаєш ти мене… Адже пройшло багато років. Пройшло сорок довгих років після нашої останньої зустрічі… Зустрічі, яка дуже гостро врізалася мені в пам'ять, яка і досі сниться мені ночами, і я прокидаюсь щаслива! Ти не повіриш, уві сні я й досі бачу той перон, той потяг, що повіз мене далеко-далеко, ті очі – твої очі, які так уважно дивилися на мене, запам’ятовуючи кожну деталь мого обличчя, кожен мій рух. Я пам’ятаю, у твоїх очах був тоді сум… Тоді ти мені сказав одну єдину фразу: «Никто не может нас остановить! (© Валерій Кіпелов) » Знаєш, мабуть, саме вона вирішила все, бо навіть там, на пероні, тримаючи квиток у руках, я ще не була впевнена, що поїду…
Я сумую за тобою, друже! Тут, у чужій країні, мені зовсім немає місця. Роки беруть своє, а я все частіше звертаюсь до своїх спогадів – згадую тих, з ким мене зводила доля. І, чомусь, найчастіше згадую саме тебе! Ти вселив у мене надію на те, що я можу щось зробити, можу змінити своє життя і життя людей, ти вірив, що я – ОСОБЛИВА! Повірила в це і я: мені хотілося мовчати, коли всі кричать, плакати, коли всі сміються, гуляти, коли всі сплять… Мені просто хотілося відрізнятися, просто бути особливою, не схожою на інших. Тоді я була вільна і щаслива! Я посміхалася сонцю і небу, насолоджувалася тим, що можу ходити по землі, бачити краплинки дощу на вікнах, ловити ротом сніжинки…
Та, переїхавши до цього «мурашника», я почала дорослішати і розуміти, що всі люди – однакові. Немає особливих! Точніше ні, вони є, але чомусь ми вважаємо їх або божевільними, або геніальними, або і те й інше!
Людина живе в суспільстві, правила якого вона приймає або ні. Будь-який відступ від цих правил і ти вже викинутий за борт цього корабля, і ніхто не простягне тобі руку, ніхто не кине рятувальний круг. Іноді мені здається, що життя – це гра. Уяви, ти управляєш таким собі людиноподібним тамагочі, який росте, розвивається, змінюється, відчуває, думає і виконує ще безліч функцій. Мета – вижити. Але! Є одне «але»: виживати можна по-різному, все залежить від твоєї фантазії.
Знаєш, колись я могла ризикнути всім заради того, що хочу, чого прагну, ризикнути, навіть якщо шансів буде один проти мільярда. Та це сіре місто значною мірою обтесало мене. Тепер мої кроки тихіші, голос рівніший, посмішку майже непомітно. Я тримаюся того, що маю. Я боюсь ризикнути, боюсь розчаруватися в собі, боюсь, що все вийде погано.
Іноді я питаю себе: в чому ж моя ОСОБЛИВІСТЬ? Чим я відрізняюсь від інших оточуючих мене людей? Знаєш, зараз я прийшла до доволі простого висновку – нічим! Усі люди дихають, мають дві ноги, дві руки, два ока. Анатомічно ми всі однакові. Хоча, нас різнить ДНК, зовнішній вигляд і лінії на долонях. Ти думаєш про одні і ті самі речі, що і твій сусід по парті, але кожен бачить у них своє, те, що хоче побачити! І якщо ваші погляди збігаються хоч трішечки, виникає дружба. Ти думаєш, що вільний, а насправді ти – раб обставин. Ти не можеш просто так зробити щось, ти думаєш про наслідки, про передумови, про оточуючих… То хіба ти – вільний?!
Мабуть, особливість кожної людини залежить від того, хто робить її особливою, від того, хто бачить у ній іскру, вогник, щось, що помітиш лише добре придивившись, що притягує до себе, наче магніт. Знаєш, друже, мені тебе не вистачає! Не вистачає твоєї посмішки, твого особливого погляду, який завжди бачив у мені щось особливе, те, чого немає ні в кому іншому, лише в МЕНІ!..» - старенька леді сиділа біля вікна, не кваплячись пила каву і в котрий раз подумки писала листа своєму ліпшому другу, який залишився десь там, на запилених полицях її спогадів у розділі «щастя»…

20.02.08
2:42
© Анна Соляник (Бд}I{ілка)