Я довіряю душу буревію,
хай вирве із корінням з тіла,
і я секунду лиш помрію...
та мить давно вже пролетіла.

Тож тіло кинуте, лежить,
душа ж літає в висях темних,
і долю мою вже вершить,
той, хто живе в світах непевних.

Згадає хтось, мабуть, колись,
я жив, бажав, страждав, кохав,
Чи мрії хоч якісь збулись?
Цього я так і не узнав.

Та й що тепер мені рутина,
я чисте почуття ефіру*,
й темніюча в руках світлина...
ти принеси її в офіру.

А ми зустрінемося потім,
коли у тебе буде троє внуків,
на році так десь сотім,
коли затихне шум останніх звуків.

*У давньогрецькій міфології - найвищий шар чистого й прозорого повітря, в якому живуть боги.