Щось замлоїло в серці...
Тебе згадала...
Знову спогади , неначе водоспад почуттів...
В очах сльоза не забарилася, тремтіння уст
свідчать, що рана, яка, здавалось, вже зарубцювалась, таки відкрита... Хіба що час подіяв, як анестезія, просто притупив біль утрати.
Все було, наче в казці.
Багатозначне мовчання - лише ми розуміли, про що воно...
Вистачало одного дотику поглядами для абсолютного взаєморозуміння...
Чи то моє необережне слово, чи то твій страх, що у твоїх руках така кришталево чиста і крихка посудина, наповнена по вінця іскристим вином почуттів...Розбилась, розлетілась на тисячі друзок!...Зранені обидвоє...Кінець.
Тепер ти зрідка приходиш до мене у снах, і серце моє радісно тріпоче ще довго. І знову час знеболює і дає спокійно жити далі...