Я бачу твоє небо в себе вдома,
Я розливаю спокій на підлогу,
І лиш на тебе виливаю втому,
Бо ти найближчий скронями до Бога.
Ти мене бачиш у блакитних росах,
Тримаєш своє лихо в павутинні,
А щастя ти тримаєш в моїх косах,
Бо від природи в мене вони сині.
Малюю ночі світлом твого серця,
А дні теплом щоки твоєї.
А ти до купи ліпиш скельця
Дзеркал журби своєї і моєї.
Ми з ночі повертаємося в ранок,
Щоб випити по чашечці сумління.
Я випиваю з тебе свій світанок,
А ти із мене все своє проміння.
Я розділяю тебе на хвилини,
А ти мене на сонячнії роки.
Ти знову чорно-білий, як світлини,
А я льодок у повній склянці соку.
Ти лиш моїм зап’ястком лівим мариш,
Бо він вночі виблискує казково.
А я твоїх міцних плечей примари
Із тисяч віднайду безпомилково.
Ми лиш безодні сильно боїмося,
Там де без мене й тебе треба жити
Ти світлячків вплетеш мені в волосся
Щоб випадково десь не загубити...