Дощить вночі і вдень дощить.
Цей дощ так заважає жить.
Проймає серце й крізь нього
Проходять капельки його.
Ця мокрота так гнітить душу,
Що деколи аж плакать мушу.
І забуваю про тебе,
Жаліючи знову себе,
Моя ти радосте, Життя,
Таке прекрасне те буття.
Коли ж згадаю, що ти є,
Що час невпинно тебе п’є,
Чимраз скоріш йдучи до дна.
І смерть, прийде до нас вона,
То прокидаюсь знов і знов.
І починає грати кров.
І радість так проймає душу,
Що аж сміятися я мушу.
І починається життя –
Оте прекрасне майбуття.