Я - людина, що живу в іншому просторі і часі,- перероджуюсь.
Я - людина, яка має зіниці зболеного звіра, спійманого у пастку,- волаю: „Звільніть!!!”
Я - людина, яка створює мури і замикається в сирості власного льоху.
Я - людина, яка завжди затуляла обличчя руками, - відкриваю свою таємницю, таємницю стомленого прочанина:
В мені народжується світ. Не той, котрий ранить дикою радістю людей, не той, котрий світить десятками дискотечний лампад, не той, що замаює у лапи неприборканий тигрів. А світ, котрий блукає темними вулицями міста, шукаючи прибіжища і порятунку. Світ, що ховається за силуетами зрізаних дерев. Світ, у якого від подиху вітру здригається серце. Світ, що плаче слізьми неба.
О Світе, чому саме тепер Ти народився у моєму самотньому серці? Чи ти хочеш розбити тінь, що залишилась від колишньої мене? Чи прийшов, щоб заповнити простір оазису?
Світе, що дихаєш холодом повних гаманців і зігріваєш теплотою кульгавих, розірви кайдани, якими намагаються стримати вітер, змий чорну фарбу, якою хочуть забруднити веселку.
Художнику, кинь пензля, коли захочеш намалювати вічність. Своїм пейзажем ти її обділеш. Віднімеш від неї найцінніше – ЛЮБОВ!!!