Буває так, що навколо мене згущуються фарби. Колір стін, вплітається у зеленкуватість штор, розкиданий по кріслах одяг якось дивно гармоніює з помаранчево – червоними простирадлами. Доливаю краплю води і перемішую суміш великим пензлем, ні, краще руками, щоб самій стати частиною фарб і намалювати кольоровий махровий рушник, дуже веселий. Тоді обтираючись ним, знов набратись тих фарб і малювати вдруге, вдесяте всоте, малювати все життя, про те, що не пишеться, бо слова вистрибують з голови і біжать у ліс, ховаються у мишиних нірках, у дуплах, стають соснами і риплять про те чого я не розумію. Верніться, куди ви? Я ще вас не написала. А ти співай! Співати? Не можу, не вмію. А ти стань сосною . А як це стати сосною? Не знаю! Залишаю слова у лісі між голими деревами і пташиними гніздами. Вже скоро зима, птахи відлетіли у теплі краї, і я думаю слова можуть жити там де жили птахи. Або звийте собі власні гнізда з моїх думок і спогадів, а на весно я прийду вас збирати, бо птахи прилетять, і мені сумуватиметься за вами. Іду лісом і заглядаю йому у вічі, мовляв, бережіть мої слова. А ліс рипить. Якби я розуміла його мову. А може то слова мої вертаються до мене, але я вже також їх не розумію...
Набираю у долоні багато фарби і вмиваюсь нею. Якщо ти не любиш мене червоною, то знайди на мені зелену смужку і полюби зеленою або синьою, або навіть фіолетовою, хоча...це мій колір, тому полюби мене іншим кольором.
Намалюю дівчину, що спить під салатовим покривалом. Спить і глибоко зітхає. Її зітхання сіро – лимонного кольору, його так багато, що воно вже давно стало стінами. Тому стіни малюватиму сіро – лимонними, може якій узори намалюю, щоб розбавити сум, щоб так не сумувалось. Очі, які ж у неї очі? Не знаю, але намалюю синіми, бо вона так багато дивиться у небо. І навіть якщо мати подарувала їй карі очі, то ще день, два і вони все одно будуть синіми, або ж вона стане небо або птахом. Не знаю, як у неї досі неї виросли крила. Її кімната наповнена синьо – коричневими, бордово – зеленими, чорно – помаранчевими, воложко – фіалковими, пшенично – каштановими, Полісько – Люблінськіми, Київсько – Львівськими, дитячо – дорослими спогадами. Тому я не знаю, що намалювати про кімнату. Можливо на столі, посеред хаотично педантично розкиданих книжок, я намалюю незабудки, та таким синім кольором, що болітимуть очі, але відірвати погляду від квітів я все одно не зможу. Дивлюсь на її незабудки і мовчу, бо слова від її спогадів з переляку знову втікають в ліс. Залишається глибоке мовчання. Вдихаю запах незабудок і запам’ятовую його назавжди. Я не стерилізую пам’ять, не прибираю, не сортую. Залишаю усе, як зложено, тим, хто її дарує. Ще можливо я намалюю її голос. Він темно – коричневий, як кора дуба, з м’ягким зеленкуватим мохом. Глибокий як колодязь у селі, широкий як поле восени, сильний як вітер, стомлений, як жінка у жнива. Коли вона співає, навколо фарби ще більше згущуються, стають як мед. Тоді їх можна набрати маленькою ложкою і додати до чаю і він стане кольоровим. Я його питиму поволі і їй дам напитись. Наші слова повеселішають і також стануть кольоровими, навіть кров у жилах. Але ти співай, бо коли замовкнеш, то кольори підуть до інших домів, до інших чаїв, до чужих вен. Мої вуха відпочивають, коли слухають.
Я просто можу вилити фарбу на картину про тебе, бо ти любиш усі кольори і тобі з усіма цікаво. Ти дуже кольорова, тому зрозумієш чому я вилила усі фарби на картину про тебе.
Трохи холодно. Добре, що ми встигли погуляти, коли було тепло, бо тепер лежачи у ліжку під теплою ковдрою я можу так багато малювати. Не поспішаючи, розмальовувати свої думки, твою кімнату, наші розмови, печериці також можна розмалювати, вони були б цікавішими. Можна розмалювати чужу бороду казками і небилицями, веселим сміхом, повплітати туди багато солодких запахів. Можна сплести коту тапочки, щоб не стрибав брудними лапами на свіжо намальовані штани. А ще можна... але складаю все рюкзак, бо час збиратися. Вимиваю руки і довго дивлюся на картину, забираю з собою в поїзд, щоб дивитись на неї, коли ставатиме сумно.