Осіння ніч
Марко Вишневецький — 28/05/2008 - 19:26
Осіння ніч
Ніч. Тиша. Земля засинає під чарами ночі, сповита дрімотою. А вітер не спить, блукає, шукаючи притулку чи сховку. Та ніхто не хоче взяти його на нічліг. Він всюди побував, багато бачив, але не знайшов домівки, тому й біжить без упину під темним плащем ночі. Нескінченний шлях дарувала йому доля. Можливо, його самотня душа десь лине в піднебесся і наштовхується на громаддя хмар, що не пускають його вище.
Тремтять від холоду стрункі білостанні берізки, і тихо спить стара верба, а осінній вітер нашіптує їм тривожні сни.
Не спиться пустотливим хмарам. Вони вийшли на нічну прогулянку, збираються у метушливі гуртки. Ось хмари, немов темні латки, затулили майже усе небо, вже і срібного місяця не видно. На землю полилися тужливі сльози, ледь чутно наспівуючи прощальну, журливу пісню. Небо усе споглядає, ніби людина, сумує, тужить. Та, мабуть, не журитиметься, бо сподівається, що вітер – самітник скоро розвіє грізні дощові хмари.
Ось із-за темної завіси виглянув срібночолий місяць-батько, окинув оком далечінь і заспокоївся, бо доньки-зірочки в безпеці.
Стихає сумна пісня дощу. Тиша. Усе відпочиває, навіть утомлений вітер приліг на лісовій галявині. До нього непомітно підкрався сон і полонив його. Та чи надовго?
Попереду – новий день, сповнений несподіванок.
12.11.07.