Випробування долі
Марко Вишневецький — 28/05/2008 - 19:19
Дрова легко потріскували у вогнищі, від чого на душі ставало легко та тепло. Язики вогню розсікали темряву літньої ночі, відблискуючись та відображаючись на наших обличчях. Мені було дуже затишно і невимовно радісно сидіти тут, на березі гірського потічка. Навколо височіли чарівні та загадкові гори Карпати.
Я слухав спогади про дитинство та юність свого улюбленого дідуся. Ми з ним справжні друзі, про все можем поговорити. Його життя настільки є цікавим і водночас настільки ж трагічним. Ді-дуся мого звати Любомир, та я до нього просто звертаюсь – дід Любчик.
Тож сидячи біля вогню, притулившись одне до одного я пори-нув у ті далекі часи, часи війни 1941 року, в котрому народився мій дід.
...Отже. в 1941 році біля міста Стрия, в невеличкому та мальовничому селі, народився в сім’ї воїна УПА син Любомир. Роди-на жила заможно. Всі працювали, то ж мали все: добротну хату, худобу. Дід мого дідуся був майстром на всі руки. Він умів зробити все: і ковалем, і майстром по дереву був кращим не тільки у своєму селі, а й за його межами.
Та незабаром розпочалася Велика Вітчизняна війна, в якій брав участь і мій прадід Михайло. Він воював проти тодішньої сис-теми, Червоної армії, за вільну та незалежну Україну. Через два роки на світ з’явився другий син, Зеновій, а ще через два – Михайло, третій син. У мого діда є ще два брати. Після закінчення війни у 1947 році мого прадіда вбило НКВД, і прабабця стала вдовою у 23 роки. На руках у неї троє маленьких дітей. І тут почалися переслі-дування, гоніння...Цілу родину оголосили ворогами народу.
Одного дня прийшли воїни НКВД та відібрали все : худобу, хату, вози,- вигнали просто неба , нічого не дозволяли з собою взяти. І ось тут почалася довга дорога життя – дорога страждань, доро-га сліз, смутку, дорога до Сибіру! А за що?
Дідусеві на той час виповнилось всього 6 років. У дорозі від тифу та нелюдських умов помирає прадід. Його тіло викинули десь у тайзі з ешелону, і ніхто не знає, де він похований. Дід Любчик захворів на цингу, наслідки якої є відлунням цілого життя. Вагони, в яких везли людей, були товарними, зовсім не пристосованими для пе-ревезення людей.
„...По дорозі ми погубились,”- згадує дідусь.- Я з братами опинились у якомусь будинку, посеред лісу. Там було багато дітей. Ми дуже сильно плакали. Через деякий час нас знайшли бабця з мамою. А вуйка мого везли майже всю дорогу прив’язаним до бочки.
І от нас відправили далі. Якось поїзд зупинився просто в тай-зі, поруч була ріка. Всіх людей баржею відправили по річці Усть- Ішим. Так ми пливли дуже довго, може, тижнів зо два. Кінцевою бу-ла зупинка на річці Скородум. З нами були не тільки українці, але й естонці та латиші.
Вночі нас усіх залишили у непролазних хащах з маленькими ді-тьми. Та люди ж були всі роботящі, а хто не вмів працювати, біда навчила. Богу дякувати, що було літо. Тож в найближчому часі в такій глибинці з’явились бараки, а до їх появи спали просто під від-критим небом.
Життя настільки було жахливим, що мої мама, бабця та вуйко разом з нами надумали тікати. Однієї ночі, заплативши пев-ний викуп, ми попливли на баржі до Омська. Добирались три довгих тижні. Коли ми вийшли на річковий вокзал, то нас затримали і спец-рейсом вночі відправили у місто Тару по річці Іртиш. І туди дорога була некороткою...Маму затримали і залишили в Омську. Тому ми разом з бабусею та вуйком опинились знову на голому місці. Це було влітку. Ми оббили дошками частину приміщення, де складали сіно, і там жили до осені. Кожну суботу та неділю потрібно було ходити відмічатись, що ми тут, на місці. Бабцю взяли на роботу зашивати мішки під зерно. Серед конвоїрів також були хороші люди, і вони дозволяли набрати вугілля, щоб можна було погрітись та приготувати їжу. Вуйко Славко носив мішки з зерном. За ним наглядала жінка, яка мала патички, які були рахунком тим мішкам, які на баржу відносив вуйко. Я часто приходив до нього і бачив людей, які приходили з далеких татарських сіл і були вбрані у червоні широчезні шаровари. І от у ті шаровари вони ховали зерно. Хтось доніс на них, то ж їх зловили.
Оскільки мама все ще була в Омську під слідством, нашим вихованням займалася бабуся. Баба Параска, то комусь бульбу під-горне, то води принесе, а їй за це давали молоко, хліб, одним словом, так нас годувала.
Після осені нас заселили в напіврозвалений будинок на 11 поверсі. Виділили одну кімнату, де жили більше року. Поруч жили німці, виселені з Поволжя, та зек, якого ми дуже боялися. Одного ве-чора бабця з вуйком найшли його на вулиці, покривавленого, він буквально стікав кров’ю. Тож бабця його вилікувала і поставила на ноги, як тільки могла. За те він нас полюбив і в його особі ми мали захист, і нікого не боялися!
Незабаром отримали квартиру, городець. Тоді приїхала мама. Вона була зв’язковою – сиділа під слідством в Омську півтора року. Мама влаштувалась на так званий „Пімокатний „ цех, – де виробляли валянки. Мою бабцю всі називали бабка Українка. Вуйко Славко славився на всю Тару, був столяром, каменярем. А ще дуже гарно танцював та співав. Його помітили з області, запропонували вчитись. Він відмовився і поїхав на цілину.
У Тарі зусиллями місцевих вивезених українців поставили українську виставу, яку з Омська приїхали записати на радіо.
І знову трагедія...За вироком слідства маму забрали на дов-гих десять років до тюрми. З цілини повернувся вуйко допомагати нам...
І ось у Тарі дідусь пішов до школи та займався у авіамодель-ному гуртку. Він дуже мріяв бути пілотом! З дитинства і до цього дня любить радіо, вміє його полагодити в разі несправності. А от в сім років він сам провів дома радіо, але спочатку ...
„Я, Зеник та Михась надумали провести радіо до свинарника. Натягнули ниточки і дві коробочки. Одну коробочку поставили біля свині, а другу- дома. І ми чули все, що робила свиня: як вона рохкала, ходила, мостилася у тирсі. Ми кликали, а вона до нас рохкала. Але ж ми тоді насміялись і були горді того, що свиня слухає нас!
Коли були літні канікули, то ми майже не відпочивали. Ходи-ли до лісу, їздили велосипедами за 35 км. На велосипедах сиділи по двоє – один сидить, а другий крутить педалі і, навпаки. У Сибіру ліси багаті на малину, смородину, ожину, голубіку. Потім на базарі продавали і так нас бабця одягала.
А ще ми мали свої „гойдалки”! Ми залазили на сам вершечок тонкої, молодої берізки, лізли на гілку, яка нахилялась до землі, а потім догори – це просто захоплююче. Один з товаришів, вирішив-ши таким чином покататись. Опустився у самісіньке огидне і дуже смердюче болото! Якого ж він наробив шуму, а ми так реготали, що поналякували всіх звірів у лісі.
Якщо в школі були збори, то ходила бабця. Бувало, що ми щось зробимо не те, то по – своєму виховувала. У хаті була лавка, ми лягали, а баба по черзі била, а хто був нечемний, то в півницю закривала на декілька годин.
Якось ми бачили як рибалки робили пічки: три цегли, на які ставиться котел. Річка Іртиш судноплавна і у ній багато риби, то- му рибалки – це звичайне видовище на березі. Я з братами захотіли і собі такого „п’єца” зробити. Ми мали тільки дві цегли, а замість третьої була стіна нашого дерев’яного будинку. І ось дрова в тій пічці ми підпалили, поставили казанок з водою, і кут будинку загорів-ся...Всі сусіди збіглись нас рятувати, гасити пожежу – в результа-ті всі відсиділи в півниці!
Зимою грали хокей. Валянки на ніч обливали водою та ста-вили на мороз, знизу з дроту робили леза і таким чином мали ковза-ни...
В авіамодельному гуртку весною випробовували моделі, а влітку їздили на обласні змагання в Омськ ( 750 км від Тари). Коман-да складалась із 15 чоловік. На паромі, яким ми пливли до обласного центру, везли бочки з морсом. Наш вчитель дозволяв за допомогою дрельки робити дірочки і пити дуже смачний напій. Зате потім аку-ратно за допомогою кілочків ми мали все закрити. Отже, ми жили в палатках два тижні. Я став переможцем. А нагородою була поїз-дка літаком навколо табору. Це враження, яке неможливо забути.
Після десяти років, проведених в тюрмі, повернулась мама. Для нас вона була чужою, ми її не знали. Знову біда підкралась в на-ше життя тихо і несподівано. Раптово захворіла наша годувальни-ця, жінка, яка замінила нам маму і дуже скоро її не стало. Бабцю ми дуже любили, шанували, але це розумієш з роками. Для нас це була трагедія...Але життя продовжувалось, і жити потрібно було далі.
Після закінчення школи дід Любчик вступив до авіаційного технікуму, який закінчив по зовсім іншій спеціальності, бо все зв’я-зане з літаками було для нього закритим. Він не мав доступу до секретних матеріалів, оскільки був сином ворога народу. Технікум закінчив на відмінно і мав право вибору на працевлаштування. Дід мріяв працювати на відомому Омському радіозаводі. Але йому було відмовлено, по тій самій політичній причині. Тоді голова комсомоль-ського комітету технікуму та групи пішли просити, щоб дідуся прийняли. В один чудовий день його було викликано до обласного ко-мітету партії і сивочолий мужчина сказав моєму дідові такі слова: „ Ти будеш там працювати, бо достатньо натерпівся!” Дідусь по сьогоднішній день не може зрозуміти, чому відповідь була саме та-кою, яка змінила його подальше життя?
„Тому, дякуючи долі, і цьому невідомому чиновникові я став працювати на славетному заводі. Звичайно, до секретних цехів две-рі були для мене зачиненими. Я винайшов прилад, за який отримав ве-лику грошову нагороду, якою мене удостоїли уже в армії”.
Згодом із заводу мене відправили до війська. Служив я на Да-лекому Сході довгих три роки. В армію проводжали мене всією гру-пою. Під час служби заслужив відпуск додому. Після закінчення слу-жби вирішив повернутись на Україну, в рідне село. Коли приїхав, то зрозумів, що вертатись немає до кого. Всіх родичів розкидало жит-тя по світі, в рідній хаті живуть чужі люди, і я не маю ніякого пра-ва навіть зайти на подвір’я! Мені здавалося, що на своїй Землі я просто емігрант, до мене не має нікому ніякого діла і я нікому непо-трібний! Усвідомлення дійсності було насправді страшною правдою Повертатись до Сибіру, я категорично не хотів і вирішив почати- нове життя з чистого аркуша паперу.
На перших порах жив по сусідах, які дуже добре знали мою родину. В Стрию влаштувався на роботу, на якій працюю і досі. Зго-дом поступив до Львівського політехнічного інституту, одружився отримав квартиру. Через декілька років приїхав молодший брат з Сибіру, а потім і мама. Середній брат живе в Улан – Уде, він так і залишився сам на чужині.
Я щасливий, що повернувся додому, в Україну, хоча спочатку були і гоніння, і переслідування та людина переживе все!”
Із-за гори ледь помітно, ніби крадучись,пробивались промін-чики сонця, коли дідусь закінчив свою розповідь. Все владніше і влад-ніше яскраве світло входило в свої володіння ніби проганаючи ніч. Все потрохи просиналось. Пташки будять одне одного, сповіщаючи про настання ще одного ранку і про надію на краще! А ми з дідусем, помучені безсонною ніччю, щасливі були, що ми разом і що були свід-ками народження нового дня, дня надії та сподівань!
15.10.05.Марко Вишневецький