Дем'яну двадцять три роки, він гарний і юний як бог
Учора він з кимось побився, їв восьминога і пив за трьох
А зараз лежить на подушці його втомлена голова
і в ній стріляють салюти, виє сирена, звучать слова
Дем'ян устане із ліжка різко, наче солдат,
Убога кімната дзиґою крутонеться і стане так
Само різко, ледь похитуючись наприкінці
Дем'ян завмре посередині весь у холодному поті і з посмішкою на лиці
Ось він стоїть у своєму лігві в одних трусах,
І чує ангельські труби на небесах
- Що ж, - скаже він, - я знову збираю речі в дорожній рюкзак.
Не треба мене підганяти, я піду й так.
Я перекотиполе, навіщо мені ваш дім, порожній у вас храм
Коли я стою на нульовім кілометрі, то вітер курить мій фіміам
Міста розкривають свої нутрощі, приймаючи міць мою,
І я виїдаю їх зсередини, поки не отрую.
Мені вистачає двох років, щоб місце стало тісним,
Щоб небо впало на голову і я стугонів під ним.
Мені вистачає двох місяців, аби зрозуміти, що це кінець.
І треба не більше доби, щоби увірвався терпець
Я з міста виходжу як з місії, палю мости
Я не заморочуюсь з приводу нащо й куди іти
Мене зустрічає простір, бита дорога, зелена трава
І вже не болить голова
Дем'ян закине за плечі легкий свій дорождній рюкзак,
Не лише по собі нічого, крім запису на небесах,
Крім запаху поту на подушці, крім нудьги
І дикої, злої потреби більше нікуди не йти.