Черешняве дитинство
Варвара Серафим — 13/05/2008 - 18:26
Збірка: В шухляду
Поспіли сусідські черешні. Тета Софія щойно приїхала з Іспанії, куди їздила до сина. Високо вилізла. Рве їх. І мене кличе. Не хочу йти. Нема настрою. Та й… нерідна то мені душа та тета…
Так врізалось у пам'ять. Немов… Немов зараз поряд стоїть Він. Не був особливим. Про нього не розповідали пліток і байок. Він сам знав їх вдосталь. Але ніколи не ділився з чужими. Або майже ніколи. Я ж була “своєю”.
Простий. Сільський. Памятаю його на городі, у садку, в лісі, біля церкви.
Просто дідусь. Не мій. Сусідський. Та це не заважало нашій дружбі. Я з дитячою безпосередністю років так з тринадцять тому вилазила на старечі коліна і… слухала, слухала, слухала.
Про село, про німців, партизанів, поляків. І таке мені розказував старий дідо, що довго ночами зривалася, кудись бігла, когось кликала, захищала, переховувала у неіснуючому, витвореному моєю уявою погребі.
Про відьом, хатиків, вампірів та всяку іншу нечисть. Вірила. Захоплювалась. І досі захоплено вірю. Тепер розумію, що особливої правдивості і незаперечності аргументам додавала молочна дідова борода. І хоча люди часто сміються з мене, називають щонайменше “нерозумною”, залишаю шматок шоколадки на горищі хатику, не блукаю по лісі у ніч на Івана Купала і не люблю коминів, адже крізь них може залетіти якась молоденька відьмочка і натворити шкоди. Напевне від нього в мене якийсь неприродній потяг до незрозумілого, міфічного. Сам називав себе «характерником». Я сміялась:
– Діду, то в тебе характер поганий?
– Ні, Варюсю, я добрий. Тебе ж люблю. То чи можу бути поганим?
– Нє, – погоджувалась я з дідовою залізною логікою.
Ми з “дідом”, так його кликала тета Софія, створили проти тети “коаліцію”. Я вилазила на черешню і голосно починала плакати: “Мама, мама, мама…” Оскільки моя матуся пропадала на роботі, її функціії мусила виконувати сусідка. І дід. А він стояв під деревом і бідкався. Старий, бачтеся, немічний. Сили не має. А в невістки совісті ніякої… І кидала тьотя вареники, прання, чи ще там щось. І “летіла” щодуху. Мене з черешні знімати. Часом чулося: “А шляк би вас вобох трафив. Шо старе, шо мале – єден розум”.
Дід полюбляв черешні. Не так їсти, як вирощувати. У садку було сортів так з вісім різних. І жовті, і червоні, великі, маленькі, ранні, пізні. Та найбільше мені, на лихо матері, полюбилися чорні. Наїмся донесхочу, прийду додому – і починається. Мама миє спочатку мене. То всьо безуспішно. Ще найменще три-чотири дні ходжу “замурзана”. А про одяг мова і не йде! Хоч зараз викидай. Матуся зла. На мене, а особливо на діда. Каже: “не ходи туди”!
Та як не ходити? То ж смисл мого тодішнього існування! Мені було лише пять. Дідові – девяностка. Ми на це не зважали, бавилися разом. А тета знову бралася за своє “що старе, що мале…”
Я виросла. Втекла від діда. В світ. Спочатку – до школи, потім – на дискотеки. Ще згодом – в університет. І з кожним роком печаль в дідових очах все більшала і більшала. Він був творцем і рушієм мого дитячого світу. Казки, байки стали звичкою. А коли не стало кому їх розказувати – раптово поник. Підростаюче покоління дивиться мультики. А тремтячий голос старого їх хіба дратує.
Мав сто і три роки. Ще добре виглядав і був цілком здоровий. Син-алкоголік помер, невістка “подалася в світи”, а я “поїхала на науку”. Казали люди, затужив. Ходив по садку. Говорив з черешнями, щось там розказував моїй гойдалці і білому коту Васьці. Здох Васька. А дід написав пару слів на папері мені і теті. Нарвав відерко чорних черешень. Заніс моїй мамі і попросив передати у Львів. А потім вмер. Тихо і спокійно, так як і жив.
На могилу потрапила аж наступного року. Принесла гілочку черешні. І , ви не повірите, вона хиталася у такт моїм словам. Хоч навколо не була жодного натяку на вітер.
P.S. Досі не знаю, чи пробачив мені дід зрадливу втечу. І знаєте, що було у тій записці? А нічого особливого. Просто “Варю, будь людиною і cмакуй черешні… Я тебе любив і досі люблю…” Може, все-таки, пробачив?