А я боюся, Осик, що ніколи
Не розучусь писать тобі вірші.
І пам'ятатиму усі твої приколи,
Та знов і знов торкатимусь душі.
І пам'ятатиму невипиту горілку,
І твій незатанцьований стрептиз,
І, наче пуповину, міцну нитку,
І літри ще не виплаканих сліз.
І ледь відчутну ніжність поміж нами,
І гори прози, що летять у ніч.
І поцілунки. То були не зради.
То було віршування віч-на-віч.
Згадаємо колись і посміхнемся.
Тоді Ми може будем, може - ні,
Але ніколи, так мені здається,
Не розучусь писать тобі вірші.