Білий чай
Варвара Серафим — 28/05/2011 - 18:51
Збірка: В шухляду
А я далі шукаю те, що навіть імені не має. і це мій вибір...
Kimarsan
Ніч, дорога, неголосне постукування коліс. Вагон ліниво погойдується, ритмічно і безперервно. Годинник показує час далеко за північ. Пасажири бачать треті сни, а у мене професійне безсоння. Я не маю права спати на робочому місці. Я – провідник. Справа у мене горда і почесна, хоч і невдячна. Потрібно не пропустити жодної зупинки. На кожній відкрити двері вагона, вийти на вулицю, померзнути там п’ять хвилин і заскочити назад у потяг. О 3.00 розбудити пасажирку із 6-го купе, в 4.35 – сім’ю, котра „заселила” третє. О п’ятій – добудитися напарника, він чергував усю минулу ніч, тож зараз відсипається у „службовому” купе, і самому лягти спати. О 8-й потяг прибуває до станції призначення.
Мені відверто нудно. Ноутбука з собою не маю, щоб переглянути пару-трійку фільмів, поки потяг долає відстань між станціями. Радіо тут „не ловить”. Освітлення настільки тьмяне, що й книжки не прочитаєш. Іще одна беззмістовна ніч із тих, які мені довелося відбути „на колесах” впродовж останніх десяти років.
„Чай, кава, капучіно...” – гм, не та платівка, всі ж поснули, кому потрібен напій о першій ночі? Хоча... Ідея хороша, чому б не почастувати смачним чаєм себе?
Блін... Знову обламався. Хіба може бути смачним чай із пакетика? Їх в коробці сотня, і всі однакового походження – нормальний чай зібрали, в коробки розпакували, а те, що залишилося, віником підмели і в пакетики розфасували... Ха! Оце вже фантазія розгулялася, мене таки добряче заносить.
Інша справа той чай, що я пив в 21.45... Звідки така точність? Роки і роки життя за графіком, вимірювання часу добами до станції призначення і хвилинами, що залишилися додому, а відстані між станціями – відрізком часу, за який потяг її долає, „Туалети зачиняються за 15 хвилин до прибуття у населений пункт”, „До вашої станції ще 12 хвилин...” Тут і збожеволіти можна, не те що пам’ятати, коли встав, коли що їв і коли з ким розмовляв. Ідеальний свідок для криміналістів. „Тьху-тьху-тьху”, – щоб не наврочити...
Отже, о 21.30 у купе, де я готував напої пасажирам, зазирнула молода жінка. Попросила склянку і гарячої води. Подумки я скривився. Ходять тут усілякі. Чи не можна було свого горнятка у дорогу взяти? А мені потім збирати усе те добро по вагону, мити, сушити... Наче прочитавши мої думки, вона знічено повторила своє прохання, пояснила, що не п’є чаю із пакетиків, але завжди має з собою свій чай, елітний сорт якийсь там з провінції такої то.
„Елітні сорти п’є, а в провідника горнятко просить...” – не встиг я думку додумати, як жіночка тицьнула мені в руку чотири гривні (саме стільки коштує чай у потязі) зі словами „А гроші ви все ж таки візьміть... Кожна праця має оплачуватися, як і послуга, яку ви мені робите”.
Тепер знітився я. Що б там собі не думав, все ж не гоже за воду, хай навіть кип’ячену, гроші брати. Не така вже й велика праця одне горнятко за кимось помити... Але жінка вже зникла, а через мить з’явилася з невеличкою металевою коробочкою у руках.
„Чай” – коротко пояснила вона. Всипала декілька листків у горнятко, запропоноване мною, відмовилася від цукру – „Справжній чай смакує сам по собі” – усміхнулася і попрямувала у своє купе. Потім раптом наче щось згадавши, повернулася, і вклала мені у долоню дрібку сухих листків.
– А ви спробуйте білий чай, гарантую, вам сподобається... тільки цукру не додавайте, бо він від природи солодкуватий.
Від несподіванки я забув подякувати, як і віддати гроші, які взяв у неї раніше.
Цей чай я пив маленькими ковточками о 21.45, хоча, чесно кажучи, зовсім не розчув смаку, бо так поспішав, що не дав йому настоятися як слід. Проте встиг уповні насолодитися ароматом – пахнув чай сухими травами, а колір мав ніжний, жовто-зелений, майже прозорий.
Поїзд невпинно прямував до своєї мети, лінивий стукіт коліс заколисував, проте мені довелося перервати свої думки – наближалася чергова станція.
Повернувшись у вагон, відразу помітив, що навпроти першого провідницького купе стояла жінка, яка почастувала мене чаєм. Обіпершись на вікно, під тьмяною лампочкою читала книжку. „Дивачка, чесне слово...” – подумав я, а вголос сказав:
– Вам не спиться?
Вона пильно глянула на мене з-під окулярів і розчаровано протягнула:
– Не-а, сусід хропить...
– То розбудіть його? Хочете, я розбуджу?
– Ні, та що ви! Він лікар, завтра оперуватиме, йому виспатися треба!”
– А вам, значить, не треба...
– Я обійтися можу. Он книжку дочитаю, за наступну візьмуся...
Дивачка, ще й хвора на всю голову. Я не мав наміру продовжувати розмову, але згадав про свій намір випити чаю. Пасувало б і цю опівнічницю почастувати.
– Чай питимете?
– Тільки не з пакетика...
– Іншого не маю – розчаровано розвів руки.
– Зате у мене є...
За хвилину вона мала у руках уже знайому коробочку.
Я нахабно узяв чай, всипав сухі листки у горнятка і залив їх кип’ятком. А вона так само нахабно влізла до мого купе, сіла в кутку, біля столика, і, відклавши свою книгу, почала розповідати мені усілякі небилиці:
– А ви знаєте, що чай винайшов китайський раб? Ясно, що це трапилося не прямо, а опосередковано, бідолаха не догледів, як чайні листки впали в горнятко імператорові, що саме пив гарячу воду. Раба, звісно ж покарали, а імператор спробував „зіпсований” напій, і він йому так сподобався, що невдовзі чай почали пити повсюдно... Це майже так, як вийшло з хлібом. Древньогрецький раб недогледів, і тісто скисло, йому нікуди було діватися, і з цього перекислого тіста, додавши борошна, він спік коржі. Ой дісталося, мабуть, тому рабові, але вельможні пани, скуштувавши прародича сучасного хліба, вже не хотіли їсти тих паляниць, що пеклися раніше...
– Це історичний факт?
– Та ні, швидше обплетена міфами історія, яка має під собою реальне підґрунтя, проте це ж так цікаво!
З тим, що починало бути цікаво, я справді погоджувався. Ніч обіцяла бути змістовною, нудьга зникла уже приблизно тієї миті, коли заговорив із пасажиркою.
Чай, надто гарячий, щоб відразу пити, наповнив купе запахом свіжоскошеної трави...
– Це білий чай, – тим часом пояснювала жінка, – він особливий, відрізняється від інших чаїв тим, що його смак і аромат найбільше близький до природного. Ви знаєте, що білий чайний листок майже не обробляють? Його після збору лише декілька хвилин тримають над парою, щоб запобігти окисленню та ферментації, а потім підсушують.
– Звідки стільки інформації? – спробував я зупинити потік інформації.
– Чай – то моє життя, я працюю дегустатором чаю і повинна знати про нього все.
– І не набридає?
– Та ні. Бо це не просто професія. Мені смакує чай, я люблю різні його різновиди та рецепти приготування, мене цікавлять чайні традиції, вражає чайна церемонія. Чай – то моє життя. Є така книга „Шлях чаю”, а я можу сказати, що досліджую цей шлях, і йду ним.
Я не встиг допити своє горнятко, потяг зупинився і довелося вийти на перон. Надто пізно згадав, що мав розбудити пасажирку із шостого купе, але, на щастя, жіночка прокинулася сама і вчасно вийшла на своїй станції.
Так заговорилися, що не помітили, як минуло дві години. Наступних дві теж промайнули наче мить. Я уважно слухав свою нічну супутницю, дивувався, як у її маленькій голівоньці могло поміститися стільки інформації. Ми допивали чергове (шосте? сьоме?) горнятко чаю, я знову забув про станцію, і про сім’ю із третього купе... У цілому світі залишилися тільки ми троє – я, вона і білий чай.
А чайний „кофеїн” – теїн – починав діяти. І я вже сумнівався, що засну цієї ночі, тому вирішив не будити напарника. Хай поспить собі хлопець декілька зайвих годин. До безсоння додалося відчуття нереальності, безтілесності всього, що оточувало, і що діялося довкола...
Непомітно із розмов про чай ми перейшли на особисте. Вона розказувала про своє життя, про невдалий шлюб, про те, як вдруге вийшла заміж і тепер, здається, щаслива. А я розповідав про Карпати, мою малу батьківщину, про бабусю, яка була знахаркою і заварювала не білий, а наш карпатський трав’яний чай, який пахнув так само і смакував знаменито... Із незнайомих людей ми перетворилися на невипадкових попутників (адже як відомо, усе випадкове – не випадково!), ближчих одне одному, аніж колеги по роботі чи просто знайомі. У потягах таке часто трапляється: зустрінуться двоє, виллють одне одному свою душу, та й розійдуться. Легко через те, що змогли виговоритися і можна не перейматися, що хтось дізнається про їхню миттєву слабкість. Скільки людей – стільки і доріг, не відомо, чи колись перетнуться...
– Та ніколи не міг уявити, що таке колись станеться і зі мною. Пасажирам можна, але ж не провідникові! Я залишуся тут, на своєму робочому місці, і вона зможе знайти мене, якщо схоче, або розказати комусь про мої таємниці... І раптом так захотілося, щоб вона відшукала мене, щоб захотіла відшукати – іще раз побачити її на пероні, запросити у вагон, почастувати чаєм, розповісти усе-усе, що на серці, послухати ще одну лекцію про чай довжиною в ніч...
– Ви мене не слухаєте! – різка зміна тону повернула мене із задуми,. Вона усміхнулась і лагідно продовжила – Ти мабуть втомився, спати хочеш, правда ж?
– Не хочу... Хочу щоб ця мить тривала вічно. Щоб ти продовжувала розповідати, а я міг слухати, не перериваючи...
Я впіймав її схарапуджений погляд. Такий, наче табун коней в степу зірвався і побіг чвалом за небокрай. Помітив, що вона теж втомилася – мішки під очима, пересохлі вуста, трішки розмазана туш на віях...
До того, щоб розбудити пасажирів, залишалося 15 хвилин. І я зрозумів, що це останні наші 15 хвилин, продовження не буде. І більше не буде її, такої рідної і чужої, такої моєї і такої недосяжної...
Вона сиділа зовсім поруч, підібгавши під себе ноги, я повернувся і ні миті не вагаючись, взяв її обличчя у долоні. Поглядом вбирав у себе і її погляд, і тонкий вигин брів, і форму повних соковитих вуст. Я мусив це запам’ятати, іншого виходу не було. Колись, у натовпі, я впізнаю її, і поцілую на очах у всіх, бігме поцілую! Хай навіть поруч стоятиме її законний чоловік, а їй щойно виповниться вісімдесят! (такого ніколи не станеться, то чому ж не вигадати собі фантастичної цілі, про яку так солодко мріяти безсонними ночами?)... Вона, здається, усе зрозуміла. Не пручалася і не виривалася з моїх долонь. Дивилася глибоко і пронизливо, у саму душу. А потім схилилася до мене зовсім близько і завмерла... Дала зрозуміти, що чекає рішучого кроку від мене.
Я торкнувся її вуст своїми. Поцілував ніжно, а потім уже як вийшло – жадібно, жорстко і навіть трохи жорстоко.
Її вуста, пальці, і навіть волосся пахли травами, духмяними, карпатськими. Наче вчора скошені, вже трохи висохлі на сонці, пахнуть гостро, нестерпно, щемко в передчутті грози. Ніби дають знак людям, що треба негайно щось робити, рятувати їх від стихії, продовжити хоч на якийсь час їхнє існування...
– Заплющ очі, будь ласка. – попросила вона.
Я скорився і відчув легенький подих сухої трави – її подих, почув, як делікатно торкнулася вустами мого чола, запустила пальці у волосся, провела рукою по щоці, і все... обірвалося. А точніше, не сталося нічого. Вона просто пішла, не сказавши й слова на прощання.
Я розбудив колегу і пасажирів, пройшовся по усіх купе, але її ніде не знайшов. „Дурень, останній дурень, ти ж навіть імені її не запитав...” – картав я себе і наполіг на тому, щоб замінити напарника на пероні, коли пасажири виходитимуть із вагона.
Але так її і не побачив. Вона перейшла в інший вагон, і вийшла звідти, спокійно і не наражаючись на небезпеку бути зв’язаною і відвезеною в невідомому напрямку.
Моє чергування закінчилося. Пригнічений, повернувся у купе, щоб скласти речі, і на столику побачив книжку. Як вона туди потрапила – це загадка, бо купе закривається на ключ, і відімкнути його може лише провідник. На обкладинці книги великими зеленими буквами було надруковано „Шлях чаю”, а всередині написано від руки зеленою ручкою „Тобі у подарунок. Бажаю прожити до ста літ і більше, а свій Шлях пройти гідно”. Серце вкотре обірвалося: „І це все?” Але очі вже розібрали написане нижче малесенькими буквами сірим олівцем: „Якщо раптом тобі захочеться із кимось впити білого чаю, то мій номер +38097...”