Мої вітання, Серце моє миле,
Ти Душу й Розум мій заполонила…
І Серце б’ється чітко так і сильно,
Як очі дивляться Твої на мене пильно,
Разом і байдуже, і незбагненно ніжно…
Моїй Душі так дивно, що аж смішно.
І вже не хочеться їй більш вагатись —
Не може, бідолашна, розібратись,
У тому почутті, що народилось
У Серці… Розуму таке й не снилось.
Він вже не може віднайти пояснень.
Та Серцю, Розуму й Душі давно вже ясно,
Що це — Любов… Така прекрасна, щира, ніжна,
Відверто тиха і зовсім не грішна…
Любов тактовна, не зухвала, вільна,
Спокійна, але трохи божевільна.
Їй, бач, не треба й почуттів взаємних…
Та погляду очей твоїх приємних
І голосу, що з уст луна чарівних,
Вона жадає дуже… Дуже дивно…
Твоя присутність їй приносить щастя.
Умить зникає зло, і туга, і напасті…
А Серцю хочеться радіти і кохати,
Й Душа не проти навіть постраждати,
Лиш Розум…
Дуже хоче бути сильним.
Усе обдумує, за всім слідкує пильно.
Не хоче він страждань, і туги, й болю,
Тому Любов, Душа і Серце у неволі…
Неволі Розуму…
Хай так йому здається.
Душа радіє, й серце швидше б’ється,
Коли у спогаді чи мрії Ти присутня…
Богине, Серце, Ти чаруєш суттю
Своєю ніжною, прекрасною, палкою…
Не хочу розлучатися з тобою.
Так хочу бачити очей твоїх озерця,
Й боюся втратити Тебе, моє Ти Серце.
Так хочу Тебе ніжно обійняти,
”Люблю Тебе”, — тихенько прошептати.
Боюся я сказати, як востаннє,
Моя Любов… сильніша за Кохання…