Коли ми не знали закону Хаосу,
Ми всі в почуттях дерли високо носа,
Не бачили хвилю, що ледь не вбиває,
Та гасне, щезає і геть не вкриває...
Є сенс ? - Він вже зник. То навіщо ж було
Цю хвилю здіймати ? - Це не помогло.
Десь трохи тепер обпалені крила.
Без неї цей світ тобі зовсім немилий.
Ти звик, що твій розум сильніший за серце.
Та все зрозумів, коли глянув в озерця
Очей тих, що жити й кохати хотіли,
Очей, що колись і когось вже любили.
То ж ти покохав… — Ти порушив свій Сон.
Залиш задля себе останній патрон.
Ти маєш ще жити й терпіти себе.
Не варто для когось долати Тибет.
Не варто так низько летіти одному -
Не можна це все пережити самому.
Живеш … як вмираєш… Ти хочеш вмирати?..
Тоді не пробачить тебе твоя ж мати.
А хочеш кохати - потрібно чекати...
Потрібно уміти до верху злітати
І падати так, щоб ущент не розбитись.
Не кожен так може, то ж треба навчитись.
Не тільки навчитись - з цим треба прожити.
Поменше страждати - побільше молитись…
Потрібно чекати… щоб серце зуміло
Кохати до смерті, а жити зомлілим
Від болю в коханні, від щастя в стражданні,
Від користі сенсу самого чекання.
Щоб менше в коханні прожити стражданням,
Потрібно змогти покохати кохання.