Цікава ця постать на березі моря…
Стоїть і уважно так дивиться вгору,
Тримає Перлину чарівну в руках.
Й луна йде від слів, що були на устах.
Душа завмирає від них в якусь мить,
І серце так б’ється, що розум не спить.
Бо чуєш молитву подяки прекрасну.
Подивишся вгору — і все стає ясно.
«Мій Боже Всевишній, Мій Отче Єдиний,
Я вдячний тобі за щастя хвилини,
За миті життя, за можливість кохати,
Творити добро і добром віддавати.
За здатність побачить й послухати дар,
За море безкрайнє, за небо без хмар,
За очі блискучі, за посмішки чари,
За схильність людей об’єднатися в пари.
За ніжність і щирість, за ласку й тепло,
За трасу у місто, за стежку в село,
За вміння любити, за радість і сміх
Люблю я тебе, і ти любиш усіх.
Прошу я тебе, ти пробач всі гріхи,
Що зроблені мною, пробач навіки.
Скажу тобі, Отче, послухай хвилину,
Кохаю її, цю тендітну Перлину…»
І далі Всевишній дві довгі години
Уважно послухав прохання людини.
А потім спустився її обійняти,
Подякував їй за уміння кохати.
Всевишній пішов, та назад оглянувся,
На руки поглянув мої і всміхнувся,
І я враз збагнув, що та постать – то я…
Ти спиш на руках, Перлина моя.