Мозаїка: невидима ніч
Лілія Демидюк — 1/02/2011 - 20:39
Збірка: Любов як лід
* * *
Сніг не хоче помирати.
А вічності нема.
Лишаються сліди на корі дерев:
там плакав сніг і жив, і знав,
що життя промине...
* * *
Все мистецтво про любов і вічність.
Вся музика про тебе. А слів нема,
бо вічності забракло для любові,
тепер вона смертна, як кожен із нас.
* * *
Дерева рано зацвіли,
а потім випав сніг і обламав гілки.
Коли танули сніжинки,
здавалося, то плачуть квіти.
* * *
Моїх пелюсток білий сніг,
моїх пелюсток срібна тінь,
моїх пелюсток невидима осінь
холодна і крихка, як світлого неба лід,
коли ти мовчиш,
коли деревам замало простору для весни,
коли небо розламується й падає,
і в моєму серці вміщається
всесвіту ніч...
* * *
Зірки на смак гіркі,
але час, коли вони народжуються найчарівніший.
Тоді я розхристано чекаю на вітер,
який пестить моє волосся замість тебе.
Тоді я чекаю на світлотіні невидимих вічних дерев,
які обіймаються тільки тому, що не вмирають...
* * *
Вони не бояться любити: дерева, квіти і сніг.
Вони помирають, а нам залишають вічність.
Тільки треба не боятися у неї прийти.
* * *
Світлотіні твоїх усмішок не вловить жоден художник.
Жоден фотограф не зупинить час.
А місяць засинає над твоїм вікном,
ти вдивляєшся в його обличчя і не бачиш себе...
* * *
А далі – просто невидимі дороги,
невидимі слова,
невидимі думки.
Ти закриваєш щільно вікна,
опускаєш штори,
щоб не увірвалась ніч,
ти захищаєшся від неї з усіх сил,
щоб з нею разом не прийти
у час, коли невидимі слова говорять.
* * *
Ти ще мовчиш.
А що можуть зробити мої слова?