«Мачовий» футболіст
Мар-яна — 2/05/2010 - 21:54
Вулицею ішов симпатичний блондин невисокого росту. Стильно одягнений, з привабливою статурою тіла, він привертав увагу багатьох: жінок, дівчат, і навіть, старші школярки задивлялися на нього з цікавістю. Він загадково посміхався і незрозуміло було кому дарував цю посмішку - чи п’ятдесятилітній тьоті, що продавала морозиво, чи дамі у шикарному авто, чи дівчині з красивою довгою косою, чи замріяній одинадцятикласниці, що чекала на автобус.
Здавалось, що ця людина повністю задоволена своїм життям – його зовнішній вигляд кричав про високе фінансове становище, погляд був водночас спокійним і жорстким, впевненим і брутальним, тобто говорив про те, що йому багато дозволено і він багато має.
Та не все було так добре, як здавалось. З роками все гостріше і гостріше відчував потребу у сімейному теплі. Додому ніколи не спішив бо знав, – в шикарній квартирі в центрі міста, його ніхто не чекає. Йому тридцять п’ять, а сім”ї ще немає. Часто заспокоював себе, що ще встигне, ще є час. Щоб менше про це думати всі сили віддавав роботі, яку дуже любив, вечори проводив у нічних клубах та ресторанах з алкоголем і жінками. Найбільше боявся ранків, які нагадували про самотність, і приносили ясність та розуміння того, що він багато здобув, але й багато втратив. Дуже хотілось сімейного затишку, тихих вечорів біля телевізора, хотілось білявого синочка і чорнявої донечки, хотілось щоб хтось будив його веселим криком «татку, вставай!». Хотілось бачити біля себе щиру і душевну людину, яка б не бачила в ньому тільки фінансову вигоду, а любила за його недостатки, за дурні звички (не користуватись пральним порошком, розглядати себе у вітринах магазинів і т.д.), за маленькі перемоги, за вміння жартувати, за прагнення до самореалізації. А траплялись чомусь тільки сильно нафарбовані стерви, що через тиждень починали рахувати його гроші.
Колись, у вісімнадцять років він обрав самореалізацію, а не особисте життя. Просто треба було якось жити. З дому пішов ще у п’ятнадцять років, навідувався тільки на свята, хоч дуже скучав за молодшими братиками і бачив як переживає мама. Завдяки своїй рішучості, працьовитості та комунікабельності швидко влаштувався на хорошу роботу, де мав можливість грати у футбольній команді. Саме футбол був його головною метою. Заради нього він був готовий пожертвувати усім. Розумів, що треба віддатись чомусь одному, а значить коханню в його житті місця немає. Працював багато. Інколи не було часу, навіть, купити необхідні речі, подзвонити мамі чи найкращому другу. Та старання і жертви не виявились марними. Згодом запросили у місцевий футбольний клуб, де і грав до кінця футбольної кар’єри. У кожній грі футболіст під номером дев’ять відзначався – то заб’є з середини поля, то поб’ється з кимось. Вже у двадцять чотири отримав свою першу славу. Його впізнавали на вулицях, запрошували на телебачення, вся періодична преса писала про нього. У жіночих журналах з’являвся на обкладинках, в нього брали інтерв’ю і робили цілі репортажі. Були і фанатки. Тоді, взагалі, в його житті було багато жінок.
З’явились серйозні гроші. І перше, що купив був дорогий автомобіль, про який мріяв дуже давно. Радості не було меж, тішився як маленький, а ще переповняла гордість, що купив його сам. Чудово розумів, що футбольна кар’єра довго тривати не буде, тому разом із своїм другом відкрив власну справу. Тоді бачив, як ним гордиться батько, як радіє мати, інколи задумувався, що про нього думає та, яку він залишив тоді, коли обрав футбол і яка, все таки залишила слід в його душі назавжди. Якусь мить хотілось подзвонити, розповісти, поділитись, але це якусь мить. Бо в двері вже стукала чергова пропозиція чи дзвонила чергова дівчина з якою познайомився на черговій вечірці, яких в його житті було дуже багато. Всього багато - і пропозицій, і вечірок, і дівчат.
Взагалі то, про неї згадував рідко, якщо б не осінь( йому чомусь завжди здавалось, що в них схожі характери) та ще не власний день народження (в цей день вона теж приймає подарунки) то, мабуть… Та ні він її б не забув, він би просто про неї не думав.
Зараз він досить відома людина у місті. Інколи його згадують у пресі, як про успішного бізнесмена, світську людину, потенційного жениха. Професійний футбол залишив чотири роки тому. Зараз грає тільки для задоволення, у вільний час з друзями.
Симпатичний блондин впевнено крокував тротуаром і ззовні видавався досить спокійним та всередині все переверталось від хвилювання. «Цікаво, вона ще досі колекціонує кактуси, а то мій подарунок може виявитися недоречним». Вчорашній ранок ще був спокійним і схожим на всі інші, а ввечері на фотографії друга, де той був серед своїх бізнес партнерів на корпоративній вечірці, побачив її. Одразу дізнався телефон і подзвонив.
Хвилювався так, як тоді, коли йшов на їхнє перше побачення. Прийшов у ресторан в призначений час та її ще не було. «Значить не змінилась, завжди запізнювалась». Вона прийшла через десять хвилин.
- Вибач за запізнення та Андрій ніяк не хотів залишатись з бабусею, прийшлося брати його з собою, - мовила, тримаючи на руках симпатичного карапуза, який завзято перебирав мамині буси.
- Я дуже радий тебе бачити, це тобі - він схвильовано протягнув їй кактус.
- Спасибі, це якраз буде сотий у моїй колекції.
Розмова зав’язалась одразу. Говорили про все і ні про що. З цікавістю розглядав її, досвід пішов їй на користь. Від тієї переляканої дівчинки залишилась тільки загадковість і специфічний погляд сповнений водночас цікавості і настороженості. Перед ним сиділа впевнена в собі, щаслива жінка. Він по доброму заздрив їй – троє чудових дітей, люблячий чоловік і улюблена робота. Виявляється, неодноразово читав про її успіхи бо про неї теж говорять і пишуть місцеві мас медіа, як про читабельного автора, успішну бізнесвумен, хорошу дружину та матір. Та через те, що вийшовши заміж, змінила прізвище, навіть і подумати не міг, що пишуть про неї. Стало боляче і щемно на серці бо зрозумів, що в її житті вже давно немає місця для нього. А все життя чомусь сподівався, що залишились ще якісь почуття, вона ж в той останній вечір так плакала, що, здавалось, чекатиме все життя. Ніби прочитавши його думки, сказала:
- Я дякую долі, що того осіннього вечора вона вирішила забрати тебе у мене бо тоді все було б по іншому. Це зробило мене сильнішою і дало поштовх на самовдосконалення та реалізацію своїх можливостей. І мені, навіть, страшно подумати, що все могло б бути не так, бо зараз я задоволена своїм життям. Звичайно, тоді, було дуже боляче і тільки, завдяки своєму чоловіку я знову почала вірити у жіноче щастя.
- Ти про мене хоч інколи згадувала? – спитав з надією.
- Я часто про тебе згадую бо в мого старшого сина твої очі…