Вже сотні слів...
Юліта Вітер — 16/01/2010 - 21:20
Думки мов порохом посипались у душу,
У скроні крикнули знеболену журбу.
Я дихаю. Мовчу. Я жити далі мушу.
І знов до крові я закушую губу.
Фортепіано болісно ридає знову.
Я кожен звук-сльозу із клавіші завчу.
Яку, коли зустріну, поведу я мову?
Яку із складених промов я прошепчу?
Вже сотні слів тобі я встигла присвятити
В думках, що рояться, як ворони-крячі.
І сотні слів тих мушу десь я схоронити…
Скажи хоч дещо. Я благаю: закричи!
Беру глибоко ноту ля із контроктави.
Цей звук пронизує мене до кісточок.
І розумію я, який ти був лукавий,
Коли вустами колисав моє чоло.
Я наче тисну дуже в жмені їжака
І ніби кров вже виступила з пальців.
Не чую болю. Сильна. Ні – я все ж слабка,
Як відьма, що переживе своїх коханців.
Вже сотні слів давно я встигла розгубити
Не описати все на жаль. Не зберегти.
Багато сказано. Та мушу я розбити,
Розбити все і далі лиш вперед іти…