Лікарю, врятуй мене!
Юліта Вітер — 6/01/2010 - 22:41
Той день розпочався, як завжди: дзвінок будильника, ранкова чашка кави і дорога до роботи. У лікарні я працював уже другий рік, та й встиг звикнути до всього: до вічно хворих бабусь, до струнких усміхнених медсестричок та до нашого поважного і добродушного головного лікаря.
І вже робочий день добігав до обіду. У вікні було видно вулицю, по якій безкінечно снували перехожі, на яку м’яко лягав легенький грудневий сніжок. Мою увагу притягнули дві молоді дівчини. З лікарської точки зору вони мені не сподобались. Ще б пак! Без головних уборів, з розхристаною шиєю і зовсім розпашілі… І то в зимову пору! Та так же й захворіти не довго! Але вони були усміхнені і щасливі. Дівчата сміялись і було помітно, що сміх їхній щирий і добродушний. Вони ковзались на льоду, тримаючись одна за одну, аж поки одна із них не бухнулась на землю. Я очікував, що вона тут же підніметься, незграбно обтрушуватиме із себе сніг. Але вона сміялась! І мені навіть здалось, що я почув той сміх, хоч це було неможливо, адже між нами стіна поліклініки… Чорнява усміхнена Снігурка розпласталась на тротуарі і весело ловила сніг губами. І ніби не збиралась підніматись! А інша, та, що встояла, присіла над Снігуркою (як я її подумки охрестив) і зайшлася веселим сміхом. Що ж, вони змусили мене щиро усміхнутись…
До кабінету увійшла чергова пацієнтка і я повернувся до сірої лікарняної буденності.
Через кілька хвилин у двері знову постукали. Спочатку я побачив чорняву кучеряву голову, а потім переді мною постала та сама Снігурка, яку я бачив за вікном. Вона привіталась, присіла. Дівчина щосили намагалась бути серйозною, але в неї це не дуже виходило, тим більше, що я бачив її витребеньки на снігу.
- Так, і які у вас скарги?
- Лікарю, врятуйте мене! У мене болить горло. І нежить…
Вона намагалась говорити переконливо.
- Ану… але у вас все нормально із горлом. Воно навіть не червоне.
- Ну… мені якби довідку. На три дні… Будь ласка! Лікарю, врятуйте мене!
І вона так благально поглянула на мене! Її обличчя, і погляд, і ця невинна усмішка… Ще трішки, і я здався б. Але мені згадались її забави на снігу і я вирішив познущатись із неї.
- Я розумію, але безкоштовно нічого не буває. І довідка також має свою ціну.
- Яку? Скільки?
- Ну… Для вас двадцять гривень.
Вона опустила очі. Стало очевидним, що грошей у неї нема. Моя попередня іронія тут була недоречною. Але відступати було пізно. Тим більше, я не хотів показувати, що вона мені сподобалась. Адже було очевидним, чому вона прийшла саме до мене. Ця Снігурка надіялась, що сподобається мені, молодому лікарю, і без проблем отримає те, за чим прийшла. Тож я вирішив продовжити нашу словесну «війну».
- А дешевше ніяк?
- Знаєте, а я можу й передумати. Я й так через вас ризикую. Або гроші, або ви йдете без довідки.
Секунда мовчання і вона швидко піднялась.
- Вибачте, до побачення.
І зникла за дверима. А мені стало ніяково. Все таки я погано з нею повівся. А може їй дійсно потрібно кудись поїхати, чи може хтось захворів?.. І чому ж я їй не допоміг?
Та знову через хвилин двадцять у дверях з’явилась вона:
- Можна? – якось невпевнено і уже без тої добродушної усмішки запитала мене Снігурка.
- Так, заходь, - і я підсвідомо перейшов на ти.
- Я згідна. Пишіть довідку!
А це мене звеселило. Адже я так хотів, щоб вона повернулась! Мені хотілось дізнатись про неї більше, тому я довідку вирішив писати самостійно. А свою медсестру спровадив занести якісь там папери.
- Прізвище, ім’я.
- Квіткарець Алла Валеріївна.
- Рік народження.
- А це обов’язково? 1989.
- Навчальний заклад, факультет.
- Факультет журналістики.
- О, то ти майбутній журналіст! А курс який?
- Третій.
- Так для чого ж тобі довідка, Алло?
- О, у мене хрестини. Тю! Точніше у моєї подруги донечка родилась, а я буду хрещеною матір’ю. І мені потрібно поїхати. На хрестини.
І вона знову усміхалась…
Я простягнув їй папірець:
- Ось, візьми. А, ще постав печатку у першому кабінеті.
- Дякую! Оце буде чудова моя перша викривальна стаття про наших лікарів!! То що там з мене? Двадцять гривень?
Я аж очманів! Так це дівчисько статтю готує! Жах! А я повірив, повівся, як останній лох! І що тепер вдієш? Вона ж мабуть нашу розмову на диктофон записала! Вигнати її? Але вона це теж запише! О Боже! Оце то початок лікарської кар’єри!
Я наговорив їй багато чого на кшталт: я ж вам допоміг, а ви тепер таке мені кажете! Не взяв ніяких грошей (які там гроші, коли вона пише викривальну статтю!) і вилетів із кабінету, мов ошпарений. Усе. Кінець. Аферистка! Вона ж мене обманула! Обвела круг пальця, як останнього ідіота. Сподобалась мені, а я й вуха розвісив!
Через деякий час я повернувся до кабінету і знову почав приймати пацієнтів. А з голови не йшла вона. Ех, ця Снігурка зовсім збила мене з пантелику! Але тут, як тільки я почав зосереджуватись на роботі і на пацієнтах, у мій кабінет уже не ввійшла, а влетіла ця шалена бестія. Я лише встиг ніяково запитати, що трапилось. Алла, як фурія (чудова фурія!), підлетіла до мого столу, поклала двадцятку і вилетіла зі словами «Дякую. До побачення!». Моя медсестра лише знизала плечима. А я лишився в тому стані, коли тобі на голову виливають відро холодної води… Сидів, як у тумані. Тепер я не знав, де правда: стаття, чи хрестини.
Минав час. Я купував усі місцеві газети, та в жодній «викривальної статті» так і не знайшов. І згодом зрозумів, що це була своєрідна помста мені за те, що я трішки познущався з неї і врешті за те, що я взяв у Алли гроші, яких у неї було не густо. Але чомусь ті двадцять гривень я так і не зміг розтратити. Просто сховав їх, щоб очі не бачили.
І я надіявся. І хоч це жорстоко, але я надіявся, що вона захворіє по-справжньому і знову прийде у мій кабінет. І врятує мене від безнадійного сподівання… І я знову побачу її чарівну усмішку, веселі чорні кучері і бездонно сині очі… Ех!
І вона прийшла. Але не в мій кабінет, а в сусідній, до іншого лікаря. Вона, мабуть, погано про мене думала, або взагалі ненавиділа, або ж просто не хотіла бачити… Я помітив її у коридорі. І поки вона там сиділа, я встиг тричі пройтися повз неї «по справах». Але вона вперто мене не помічала. І я здався. Точніше, коли я йшов четвертий раз, її уже не було.
І знову минали дні, тижні, місяці. Я вирішив, що коли ми випадково зустрінемось втретє, то це доля і я зроблю якийсь крок назустріч. Та доля виявилась хитрішою. Я у тисячах облич шукав її обличчя, але все було марно. І завжди, коли відчинялись двері кабінету, я надіявся побачити її…
Минули роки, я встиг одружитись, але незабаром розлучився. Я кохав її. Я все ще кохав ту шалену бестію. І стільки часу чекав на неї і не міг забути. А життя пливло далі. Мені все набридло! Мені набридли вічно хворі бабусі, стрункі усміхнені медсестрички і навіть наш поважний і добродушний головний лікар. І мене за власним бажанням перевели працювати на швидку.
Працював позмінно і це мене влаштовувало. Одного дня ми виїхали на черговий виклик о другій годині ночі. Якась автомобільна аварія. Приїхавши на місце пригоди, ми застали картину не з приємних: червона MAZDA і SCANIA, які зіткнулись лоб у лоб. Видовище моторошне, але декому вдалося уціліти. Водій іномарки загинув на місці. В живих лишився водій грузовика і жінка, яка сиділа на задньому сидінні автівки. Це була вона. Моя шалена бестія! Ще жива! І я рятував її. Але марно…
Вона померла на моїх руках. Пішла з мого життя, так і не з’явившись у ньому. За час своєї роботи я бачив багато смертей, але зараз я вперше заплакав…
- Дивись, хто ще був у іномарці, - до мене піднесли дівчинку. Злякані сині оченята широко дивились на мене, а з-під хустинки виглядали чорні кучерики.
Я повернувся в дійсність. Мусив повернутись, адже побачив дівча, дивом врятоване і дуже схоже на Аллу.
- Як тебе звуть?
- Діна.
- А скільки тобі рочків?
- Тли…
Маленька з-під лоба дивилась на нас і не розуміла, що з нею трапилось, і що вона втратила найдорожче, – батьків.
…Дівчинку взяла під опіку її бабуся, а я кожних вихідних навідуюсь до них в гості, прихопивши невеличкий гостинчик.
Колись Алла просила мене про порятунок, але «дякуючи» підступній долі, я так її і не врятував…