Залишіть мені право на сповідь..
Ганнуся — 3/01/2010 - 18:05
Залишіть мені право
на сповідь…таку
щиру і таку..
жадану…
Коли просиш
пробачення за все, що
колись зробила
не так…
за всі помилки свої,
за всі мовчання,
за всі сльози
в опівнічній тиші, за
ненависть
і кохання,
за прокльони
і благання…
благання зрозуміти…
Коли просиш прощення
за своє життя..
і за свою невідворотну
смерть…
Коли просто
просиш прощення…
І ти не знаєш,
до кого звертаєшся…
ти стоїш
на колінах і постать твоя
зігнута..
тільки руки
притиснуті до обличчя,
ховаючи гіркі
сльози…
а крізь пальці до
задушливого
кімнатного повітря
проникають слова...
Складається враження, що
комусь німому
і розуміючому ти оповідаєш
своє життя…
плачучи..
сидячи на холодній підлозі,
потихеньку ти
втрачаєш глузд…
ти ніби у сні…
ти мариш…
А надворі ніч…
холодно і сиро..
скоро зима…
ти не любиш зиму. Сьогодні
ти взагалі нічого
не любиш…
і за це просиш пробачення,
не розуміючи,
навіщо і в кого…
Певно, це така
нова форма божевілля –
коли сама себе судиш
і сама собі виносиш вирок:
«Винна!Покарати!».
Сьогодні ти сама собі
маніяк і сама собі
жертва…
ти сама – прокурор,
адвокат і суддя…але
адвокат з тебе
цієї ночі
ніякий тому пізніше
сама для себе
ти стаєш
катом…
Ти винесла вирок
на смерть
і сама над собою
його вершиш…
Сьогодні вночі ти
помреш
у своїй постелі…
помреш солодким сном…
щоб завтра вранці
воскреснути
з першим промінням
сонця…
прокинутись…
Цієї ночі ти, подібно
Феніксу, згораєш…
вмираєш,
щоб на ранок
відродитися
з попелу…
P.S. Залишіть мені право на сповідь…на самозгорання та відродження…залишіть…