Ода осені
Юліта Вітер — 2/01/2010 - 21:11
Осінь. Різнокольорове листя. Вітер… Як це все банально! На перший погляд.
Іду парком. Пливу, ні, лечу. Хоча не знаю, пливу, чи лечу, але рухаюсь – це точно. Ніжно, м’яко, як по килиму. Ні! Як по хмаринках… А де ж ті хмаринки? На небі – жодної. Ах, це ж вітер порозганяв усі. Усі! Він радіє. Це ж йому єдиному дозволено зривати з дерев листя, підняти спідницю маленькій школярці, чи то пак, - якійсь леді… Ой! Хтось одягнув мені капюшон! Здивовано обертаюсь – нікого. Дивно… А, це ж вітер, це ж він, пустун, вирішив побавитись зі мною! Ну бався, бався! Я дозволяю… Цілуй мене. Цілуй скільки хочеш… І так ніжно-ніжно… Обіймай.
Ах ти ж зрадник! Уявіть, він тепер залицяється до тієї стрункої берези! Ви лише гляньте, як він бавиться із її патлатими гілками! Але чому я беру це так близько до серця? Це ж всього вітер і береза. Нехай!
Ой! Як мале дитя, назбирала півпакета листочків. Різних. Усяких. І жовтих, і зелених, і зелених з жовтим ободочком, і якихось незрозумілих. Це ж чудо!! Зупиняюсь перед червоним деревом. Ні, дерево то звичайного кольору, але листя… Листя червоне, навіть багряне… Ну прямо, як мій шарф!
Іду по золотому килиму. Дихаю. Запах. Чомусь ніколи раніше не думала, що осінь має такий чудовий та п’янкий аромат. Вдихаю і кайфую. Які несмачні мої парфуми, порівняно із цим ароматом осені!
А ось і кохання на асфальті. У прямому розумінні цього слова! Перо романтика, чи то точніше, руки, виклали на асфальті напис: «Я ♥ НІКУ!». Цікаво, чим викладено? Листям! Ось цими листочками, тонюсінькими різнобарвними листочками! І хто ж це сказав, що весна – пора кохання?! Осінь, осінь і лише осінь сьогодні, – пора кохання. Чистого, великого, прекрасного, неземного… Ой, щось я вже не про те. Так про що там була мова? А, про осінь. Звісно, про неї, – про цю царицю в сукні, витканій із золота, оздобленого смарагдами, з червоним, точніше багряним шарфом (ну прямо як у мене!) і з голубими очима, очима кольору неба, на якому пан вітер уже розігнав усі хмари. А волосся, яке в неї волосся? Мабуть, як у берези, – патлатеньке і довге. (Не дарма ж вітер так до неї залицявся!)
А ось я вже й додому доходжу. Стоїть пані. Пишна, прекрасна. Це ж верба! Дивно, живу тут третій рік, а цю вербу бачу вперше. І чому ми так рідко спілкуємось з природою?! Чому ми так рідко її помічаємо?
Прийшла додому. Виймаю листя з пакета. Божевільна! Присунула з собою купу сміття… Але яке воно прекрасне! Любуюсь. Любуюсь кожним, як маленька, ніби ніколи не бачила. Та ні, бачила завжди. Але ніколи не помічала…
Ех, Осінь! Люблю тебе…