Осіння пригода або Ресторанчик з почуттями
karambolka — 18/12/2009 - 12:12
Нудьга... Вона прийшла така сіра, холодна, одинока... Своїм виглядом вона нагадала мені листопадовий дощовий ранок, коли виходиш на сизу туманну вулицю, ступаєш по калюжам, що тускло обрамлені опавшим листям, і здригаєшся від малесенького жорстокого вітерцю, який своєю нечемністю проникає до самої душі... Холодно... Справді цей ранок був не з найкращих, а Нудьга повільно ступала мокрим асфальтом і вселяла у душу якийсь нікчемний смуток і безвихідь... Люди як завжди пробігали повз, бо завжди кудись поспішали... Куди? На це питання я ще не знаю відповіді.
Нудьга... Ні, її обличчя не було страшним, вона була досить приваблива, але сіра байдужість і млость її очей складала не дуже приємне враження. Сама вона така худенька, у сизій сукні та сіренькому пальті... А волосся? Обличчя було в неї досить молоде, а от волосся майже сиве... Дивлячись на неї, мені стало цікаво: вона завжди була така? Яким в неї було життя? Мені чомусь її завжди жаль. Кожного разу я дивлюсь як в листопаді вона приходить до нашого міста, блукає вулицями і завжди зникає в одному місці. Куди? Якось мені випала честь те побачити. Досі здригаюсь згадуючи, адже я ще ніколи не відчувала безліч почуттів в один час. Це сталось похмурим листопадом. Моя цікавість як завжди взяла своє і я вирішила попрямувати за цією таємничою жінкою. Ми йшли вулицею, але через туман не було видно ні будинків, ні назви провулку в який ми завернули. Раптом Нудьга обернулась. Я зніяковіла, вона певно мене бачила, але через кілька хвилин я впевнилась що ні. Ця дивна сіра персона мене відчувала. Нудьга пильно дивилась скрізь мене і якось дивно посміхнулась, а її очі заблищали. Потім вона махнула рукою, наче покликала за собою і туман вмить розтупився. Перед нами були двері наче якогось бару, де вивіска назви просто блимала вогниками «Open». Нудьга пішла до дверей і задзвеніла у металевий дзвіночок. Із дверей вислизнув примарний швейцар з хустинкою (його, бідного, тривожив нежить). Він якось кисло сказав: « О, вельмишановна пані Нудьга-Нудота! Нарешті ви пришкутильгали, вас всі зачекалися. Прошу! », і він урочисто відчинив двері.
-Дякую, пане Марудний. Вам цей нежить дуже сьогодні личить, - говорила вона високим холодним голосом.
-Дякую моя панно! А ви як завжди маєте чудовий хворобливий вигляд!-, відповідав пан Марудний. І я з пані Нудьгою поринула до цікавого ресторанчику.
Спочатку темрява, а потім величезна темносіра кімната. В кімнаті шпалери були сірі з чорними квітками, стояли столики із різною їжею, на стінах висіли понурі портрети та пейзажі. На шкіряних чорних диванах розмістилось маса людей різного стану і прошарку. Мені здалось вони чудово проводили час: всі голосно розмовляли, дехто ридав, а хтось качався по підлозі від реготу. Пан Марудний поспішив представити нову гостю :
-Пані та панове! Прошу привітати господиню сьогоднішнього вечора, - тут він якось некрасиво шмаркнувся у хустинку і урочисто продовжив, - Мадемуазель Нудьгу Тугу-Журбу-Зануду!
В залі всі заопладували. Нудьга вийшла до центру кімнати і мовила :
- Що ж, мені дуже прикро вас всіх бачити, давайте будемо скиглити та спілкуватися!
Народ в залі оживився і заграла якась малоприємна музика.
Дивно, що я була там і мене ніхто не бачив. У голові моїй коїлось щось божевільне: підійшовши до Нудьги, мені закортіло аж впасти від жури та суму, а коли біля мене прошла пані у яскравій рожево-блакитній сукні, я хотіла летіти від любові! Мені було настільки цікаво, що я знайшла собі затишне містечко і стала просто спостерігати і насолоджуватись всіма почуттями що були у цій кімнаті.
Тим часом у залі вже почались танці. І як не дивно танцювали всі повільний фокстрот. Пари гармонічно рухались по колу під якусь сумну але ритмічну мелодію. Я на все це дивилась і старалась відгадати кожного присутнього. Довго я не думала, так як пан Марудний ставши на сцену почав мляво говорити:
-А зараз, на прохання господині согоднішнього вечора, я оголошу всіх присутніх тут. Отже, прошу вітати пан Жах-Страх із супутницею мадам Скорботою.
Гості розступились і перед нами стали оголошені. Відчуття, що мене нахлинули, були не з найкращих. Жах-Страх був мужнім чоловіком, весь у чорному, з відверто страшним обличчям. Його шкіра - покрита сірістю, під страхітливими холодними очима знайшли собі місце чорні синці, а на губах сяяла гидотна зверхня посмішка. Мадам Скорбота повністю відповідала йому у ролі подружки. Сухенька немолода жінка із восковим жилавим обличчям, очі – сухі та засмучені, волосся недбало розкидане по плечах. Мені було не дуже приємно дивитись на цю солодку пару. Вони вклонились і Марудний продовжував :
-Сестри близнючки Любов та Пристрасть!
Жінки вийшли на середину, поважно вклонились і з усмішкою подарували гостям повітряні цілунки. Вони були справді дуже схожі. Але Любов виглядала лагідною, надійною,а Пристрасть – з жагучим поглядом, нестримними рухами, словами - вона себе цим дуже виправдовувала.
Пан Марудний продовжував. На середину кола виходили то пан Жартун з мадемуазель Насолодою-Кайф, то мадам Втома, то сестри Лінощі. Згодом це все закінчилось і знову почалися танці.
На цій вечірці мені стало відомо, що кожне почуття має свій період в році. Наприклад: Нудьга приходить в листопаді; Любов працює завжди, але широку діяльність розпочинає весною; Насолода із Жартівником трішечки більше працює влітку. Ось так! Але стоп, я зовсім забула про час. І справді, я давно не бачила годинник, тим більше його тут не було. Я побігла шукати вихід, випадково наткнулась на пана Марудного і пожалкувала про це. Він уважно подивився крізь мене і покликав Нудьгу.
-Пані, мені здається що тут присутня людина, - занепокоїно шептав Марудний.
-Я знаю, сама це допустила, просто з цією дівчиною була мадам Цікавість, - спокійно відповідала Нудьга.
-Це проти правил, ви ж знаєте, - занепокоїність у шепоті швейцара зростала.
-Нічого страшного, Цікавість як завжди взяла верх і привела сюди це людське створіння, але...
Не знаю чому, але на цьому моменті я почала непокоїтись про свою подальшу долю, а тим часом Нудьга продовжувала:
-...я вже говорила із мадемуазель Таємничістю, все буде добре.
Після цих слів мені покращало і я нарешті побачила двері, що з’явились на сірій стіні. Вже через кілька хвилин я стояла на вулиці, біля свого будинку і не могла зрозуміти як тут опинилась. Вражень було маса, але чомусь я не мала бажання комусь розповідати про свою пригоду. І тільки зараз я зрозуміла до чого тут мадемуазель Таємничість.
Ось така осіння історія! Мене все ж цікавить доля мадам Нудьги і десь далеко у глибині душі я мрію знову опинись у тому дивному «ресторанчику із почуттів».
...
Люди...
Вони як почуття: піддаються повністю чомусь одному і цим змінюють життя всесвіту...