Завжди, коли болить голова, гніваюся на весь світ. Посилаю всіх і кожного на його край. Інші голоси ще більше розбурхують біль, тому наказую заткнутися і взагалі піти геть з мого поля зору.
Всі проблеми і негаразди збираються в один потік з одною-єдиною ціллю – знести мене з дороги. Я тяжко зітхаю і кажу коронну фразу: "Таке життя". Звалюю на його плечі всі свої "фе", звинувачую у всіх смертельних гріхах. Воно покірно вислуховує докори, а потім мовчки мстить за несправедливість.
Коли ж відчула, що щось не так, почала змінювати власні закони. Небезпечна, скажу, штука. Ніби стоїш на березі і кидаєш камінь, а по воді пішли кола. Старі збільшуються у діаметрі, захоплюючи все нові сфери життя, до того ж, з’являються нові. Повністю руйнується система існування. Розумію, що вже знаходжусь не в тихій гавані, а посередині розгніваного океану, а попереду цунамі...
Справжнє життя – ірраціональне, непередбачуване, з безкінечною кількістю пасток. Тут логіка не допоможе, лише інтуїція і цілковита впевненість у власному Я. Тільки в кожної людини є неймовірна здатність, яка вчить виживати, адаптація. Вона розширює ниточку, по якій іду, в широчезну дорогу. І вже не жалкую, що кинула камінь у річку життя.