Я річка,
я докуповую промені сонця -
для рибок метких, для веселки,
для втішних малят на бризки, а потім
вколихую гнізда пташині,
і навіть метелика,
сонну малу комашину,
закутую в сутінь
та й місяця жду - охоронця.
Він часом припізниться трішки,
бо любить - я знаю -
примірювать шати все інші,
щоразу новіші,
а прийде - розсипле сріблясту доріжку,
що так чарувала Куїнджі,
пірне у пахучі тумани,
на них щось зірками запише
та й буде вже ревно до рану
боліть-вболівати за тишу.

                Чи ви приходили до річки уночі?
                А не були, то, мабуть, не відчуєте,
                як шелестять легесенькі плющі
                           летючих хвиль,
                Мов дощик тихий, чуєте?

                Ще зойкне птаха сонна з комишів,
                обронить ноту в жаб'ячі симфонії,
                і коники сюрчать так від душі,
                що стигла ніч у дзвоні їх бездонніє.

                А води річки стишено течуть,
                настояне повітря дослухають,
                і їм щоночі тихі кроки чуть
                й чиєсь таке, ледь мовлене: "кохаю..."

                Ось дівчина, що й виросла в воді -
                при березі хатина за городами,
                а з нею хлопець, мов на поводі -
                ішов би, певно, й морем, а не бродами.

                Зорюють. Неба сплески вогняні
                і хвилі ніжність їм стають помітними.
                Й щасливо річка думає в півсні:
                - Красу цінують, то й любити вмітимуть...

Copyright © Tamara Hanenko