Або ще така. Про спортсмена. Припустімо, його звали Еріхом, втім, яка різниця, як його звали – головне, що він був легкоатлетом і готувався до цієї події усе своє життя.
З восьми років, коли Еріха записали в цю ідіотську секцію, він щодня ходив на тренування. Розминки, біг, різні вправи, знову біг.
Чи з одинадцяти років, коли він зрозумів, що секція не така вже й ідіотська і може навіть щось йому принести у житті. Відтак, вже серйозніші тренування, серйозніші вправи, розминка, біг, напучування тренера, знову біг.
Чи з тринадцяти років, коли він виграв своє перше брязкальце на стрічці, хай навіть за друге місце. Пропусканя уроків, тренування двічі на день. Банальні розминки, вправи, напучування тренера, і біг, біг, біг... Він вже більше бігав, ніж ходив, бігав уві сні. Бігав подумки під час уроків, яких відвідував дедалі менше.
Чи з п’ятнадцяти років, коли він остаточно зрозумів, що це всерйоз, що це на все життя, що це його хліб, коли Еріха вперше повезли на змагання до іншої країни. Чергове брязкальце, але цього разу за перше місце. Сльози щастя у матері в аеропорті, сімейна трапеза в честь його тріумфального повернення із золотою медаллю на шиї. І всі ці родичі – бабуся, дідусь, тітка, двоюрідні брати і сестра, що з’їхалися на цю вечерю, їхні банальні вітання, матір, яка приймає все це всерйоз і знову мало не плаче від захвату, батько, який ховає задоволену посмішку у скупих міщанських вусах – куди там його архітектурі, що за нею доводилося проводити цілі ночі, перевіряючи різноманітні креслення, і яка не приносить ані аж надто великих доходів, ані такої слави, як лекга атлетика – синові.
Отож, уже майже нічого, окрім тренувань, вчиться він не у звичайній школі, а спеціалізованій, де мінімум книг, максимум розминок, вправ, напучувань тренера і бігу, бігу, бігу... А на домашнє завдання – раціональне харчування і правильний режим. Звісно, тепер у його житті окрім спорту – нічого. Хіба чергові поїздки закордон, нові брязкальця, скромне святкування – вже без материних сліз, без бабусь та дідусів і інших родичів. А так – лише дистанції. Короткі, середні, довгі. Біг, біг, біг. І все по колу. Відбій об одинадцятій, підйом о сьомій. Їсти регулярно. Багато вітамінів. Із книг – хіба про спорт, кілька на рік. І так усе життя – по колу. Суворі будні спортсмена. Із друзів – хіба товариші по клубу, із якими разом бігають дистанції. Коли-не-коли зустрінуться після тренувань, поговорять про спорт. А більше ж – навіщо? Головне – біг. Головне – швидше. Головне – по колу.
Із дівчат – хіба одна. Знову ж, він їй усе про спорт, яким вона не цікавиться, а вона про балет, в якому Еріх нічого не тямить. Оскільки говорити їм особливо немає про що, то за кілька зустрічей вони опинилися в ліжку. Їй не вперше, а Еріх переживав, хоча згодом звикся. Їй – сімнадцять, йому – на два більше. Познайомилися на якомусь черговому вечорі вшанування талантів із пафосними промовами і щохвилинними оплесками. Мабуть, їй сподобався образ чемпіона, а ще фігура та м’язи Еріха. Втім, як виявилося, швидкий він не лише у біганні, то ж за тиждень вона вже пропонувала лишитися друзями, розуміючи під цим – яка там в дідька дружба між легкоатлетом і балериною?
Проте Еріх у відчай не впав, бо ж йому – все по колу, по колу, – довгі, середні, короткі. А ще розминка, а ще напучування тренера, а ще правильне харчування і сон. А ще – показують у новинах, пишуть у газетах. А ще – за два роки Олімпіада і стосовно цього – недвозначні натяки тренера. То ж біг, біг, біг... День за днем, все по колу, по колу. Чергова поїздка, чергова медаль, а далі – знов по колу. Біг, біг, біг...
І ось – сталося. Тисячі прихильників спорту, що з усього світу привезли свої посмішки, прапорці і кодаки, нікони, олімпуси і навіть кілька зенітів. Вони уже розкупили всі сувеныри тисячам своїх родичів і знайомих, футболки із символікою олімпіади, скуштували національних страв, вифотографували кожну цеглину і тріщину в асфальті і врешті, від нічого робити, прийшли на оцей стадіон, де на старт виходить зграйка юнаків та чоловіків у трусах і майках з номерами на спині, поміж яких, звичайно, є й Еріх. Це подія, на яку він чекав усе своє життя. Для чого щодня бігав по колу довгі, середні та короткі дистанції, вислуховував тренера, робив безліч всіляких вправ і правильно харчувався; для чого плакала матір в аеропорті, і посміхався у вуса батько – маловідомий архітектор. Мільйони людей у всьому світі, серед яких всі родичі та знайомі Еріха у рідній країні, у рідному місті, спостерігатимуть, як він, двадцятирічний чемпіон, бігтиме за своїм олімпійським брязкальцем. Ось спортсмени приготувалися, зігнувшись рачки, і це означає, що розпочинаються найважливіші хвилини у житті Еріха. Арбітр підніс догори свого пістоля, лунає постріл, і вони біжать. Зникає стадіон, зникають мільйони глядачів у всьому світі, зникає все – лишається тільки бігти по колу свою дистанцію. Зробити те, що робив уже мільйони разів. Еріх біжить як прудкий звір, його лише на трішки випереджає бігун із Кенії. Але нічого, другий результат – теж дуже добре. Попри максимальне напруження сил в нього в голові стрімко проносяться думки. Одна із них – все це вже було, він уже бігав по колу довгі, середні та короткі дистанції. Із яким би результатом він зараз не прибіг, швидше за все такий час Еріх уже показував на тренуваннях, хіба що не бачили цього мільйони глядачів, і не біг поряд спортсмен із Кенії. Він зрозумів, що спорт йому раптом перестав подобатися, просто остогид. Він згадав, що в дитинстві дуже любив малювати різні будинки, як батько. Ці малюнки він нікому не показував – боявся, що не сподобаються.
Еріх зупиняється, пробігши ледве половину дистанції із думкою: це ідіотська секція. Мільйони очей напружилися, мільйони легень затамували подих – спортсмен, що біг із другим результатом ні з того, ні з сього зупинився. Що таке? Травма, виснаження? Еріх стоїть сам, інші бігуни проминули його, побігли далі, по колу, а він подивився уважно на трибуни і знову почав бігти, але в інший бік і не так швидко. Ніхто вже не дивиться на кенійського легкоатлета, що біжить попереду зграйки юнаків у кольорових трусах. Всі погляди тепер прикуті до Еріха, який прямує назустріч цій зграйці. Вони пробігають мимо Еріха, а він прямує до входу у роздягальню. Коли покидав арену, то не почув ніяких оплесків. А їхав сюди із надією, що йому, золотому призеру, плескатимуть мільйони і даруватимуть квіти. Щоправда, мати таки плакала, пізніше, коли збагнула, що трапилось, хоч цього разу не від щастя. Батько вже не посміхався. Еріх тим часом був за тисячі кілометрів від великого кольорового телевізора, якого він спеціально купив батькам, щоб ті не пропустили, як там, дуже-дуже далеко, на очах у мільйонів в честь їхнього сина лунатиме національний гімн. Він проминув роздягальню під трибунами і попрямував до виходу, продовжуючи бігти підтюпцем. Ніхто його не спинив – спортсмен як спортсмен, таких зараз тисячі по всій країні – в кольорових трусах і майці.
І от він залишив цей величезний стадіон, сповнений енергії, емоцій, поту і фотоапаратів за своїми плечима, біжучи широкою вулицею незнайомого йому міста. Раптом трибуни вибухнули криками, свистом та оплесками. Очевидно, кенієць нарешті розірвав фінішну стрічку. Еріх біг серед чужинців, що приїхали сюди з усього світу і приязно посміхалися до нього. Оце вперше в житті він міг бігти не по колу, а як заманеться. Чим більше він віддалявся від спортивної арени, тим менше ставало людей. На горизонті виднілася якась синява. Він все біг, не відчуваючи втоми, не поспішаючи. Йому вже не треба було вкладатися в певний час, не треба було дотримуватися порад тренера. Можна було просто бігти і дивитися на всі боки.
Нарешті Еріх добіг до того місця, де небо зливалося з морем. Він нашвидкоруч скинув кольорові труси, майку з номером і кросівки. Зовсім голий, незважаючи на інших людей, які попри Олімпіаду все ж вирішили полежати на пляжі, Еріх біг у море. Вода доходила до колін, до поясу, до шиї. Він не умів плавати, він просто зайшов по шию у воду і стояв, віддихувався. Це вперше в житті Еріх побачив море.
Та й отаке...
2008
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 7.00