М’ясо
Пимін Гудмунсан — 18/09/2009 - 02:45
Його щоки надулись, як два мішечки. Відчувши
терпкий жар, хлопець присів між двома
обдертими кріслами і, отак сидячи, подумував
про оточуючі меблі. Завітавши сюди, в редакцію,
ніхто, як виявилося пізніше, не мав часу на ксанфанського
хлопчака, типу «видаємо номер, зайняті».
Але коли він переходив високий поріг, його
зупинив невідомий дідусь. Туманність
Андромеди ніщо у порівнянні з тим цигарковим димом, за
котрим ледь-ледь виднівся курець.
Дідусь кваліфіковано оцінив папірці в руці юного. Ледве розплющене
праве око попросило показати йому, з
чим той завітав до неприємно пахучої редакції.
–
Ох-ох... – перечитував той, час від часу роблячи
великі затяжки нікотину.
– Хі-хі... – придуркувато хвилювався хлопців
розум.
А вже після хлопчачих тривалих оплесків губами
дідусь, мабуть, не витримав й відвів божевільно-
хворі очі від кількох пожованих аркушів
паперу.
– Ну, не знаю, – нарешті вимовив. – Знаєте,
хлопчино, усе дуже цікаво, але якось... Як би це
правильно висловитись?..
– Недописане? – підкинув ідейку молодий.
– Кожна з цих тем повністю не розкрита, розумієш?
– Ага...
– Твої статті... до прикладу, оця, про музику,
містить, – дідусь пригальмував, – ...перераховує
багато суспільних проблем, але жодна з них не
розкрита. Якщо ти бажаєш бути в майбутньому
журналістом... – він задумався і уточнив. – Ти хочеш
бути журналістом?
– Так.
– Отже, якщо ти бажаєш бути журналістом,
то мусиш вміти правильно знаходити проблему і
вміло розв’язувати її.
– Розв’язувати? – перепитав журналістський
темперамент. – Не моя справа, нехай цим займаються,
от хоч би ті червонопикі політики, якщо
стаття політичного спрямування буде. Поганою музикою
нехай займаються невдахи-музиканти.
А я буду тільки означувати ту чи іншу проблему в своїх
працях. Підходить, як на журналіста-початківця?
– Ти думаєш, що твій інтелект вищий за мій?
– довбав «журналіста» дідусь.
– Ви про що кажете? – не зрозумів юнак давнього
сленгу, напевно ще пострадянського.
– А це, як написано?! – виплюнув хлопець.
– Хіба так можна писати: «...якийсь літописець...»
– Я теж про це думав... Я знаю.
– Ох-ох... – знов закурився дідусь.
Коли з хлопця вилізла вбивчо-солодка посмішка,
він вирішив порушити спокійну гармонізовану
теперішню складну атмосферу ритмічно-
риторичним, трохи безглуздим зауваженням:
– Як ви багато курите.
– Курю, – кивнув дідусь, але з кожною хвилиною
їхньої бесіди хлопцеві здавалось, що пенсіонер
приріс, як старий мох, до того крісла і єдиний
шлях на вулицю (як своєрідна поміч тому)
– це вікно.
– Як ти вважаєш, хлопчино, яким буде твій
читач?
– Иии, я не знаю, – коротко і ясно.
– В одному зі своїх віршів російська поетеса
Анна Ахматова порівняла читача із закопаним у
землю скарбом. Задумайся: не твір, на її думку,
є таким скарбом, а саме читач, у свідомості якого
оживає, набуваючи нових значень, роман чи
стаття, – бубнів дядько. – Саме у його свідомості
мертві літери, віддруковані на сторінках газети,
складаються у яскраві картини, які зворушують і
бентежать, дарують радість і навіюють журбу.
– Гарно сказано, – слів більше не вистачало.
– Вам подобається
Ахматова?
– Мені подобається читати її поезію все більше
і більше, – позіхнув пенсіонер. –
Але старість
– не молодість. Сам розумієш – поганий зір.
– Хвала Богу, я вас не розумію.
– Звісно... не розумієш.
– Ви думаєте, що в мене поганий зір? – уточнив
той, що був молодшим. – В такому випадку
ви, шановний, помиляєтесь – я вас бачу.
– Охох... Не язикуй зі старшими. І де ви такі
беретесь... Як би там не було, все одно пам’ятай
мої тобі поради.
– Угу.
– Ну, що ж, не буду тебе затримувати.
Мабуть,
ти поспішаєш, та й у мене є ще справа:
потрібно вимити два поверхи, – чоловік підвівся,
тицьнув мені мої папірці, а потім розвернувся й
попросив: – О, до речі, подай, будь ласка, хлорку,
– вказав рукою кудись, – синя така пляшка.
Пляшка не була синьою, вона стояла на невеликій
тумбочці, подалі від крісел і туману, й мала
зелений колір.
– На, – подав вмілому критику рідину і подумав:
«Ким він працює?»
– Вибачте, але ви хто?
– Мене звати Євген Євгенович, – представився
пенсіонер. – А тебе?
– Я Антинад Цианід.
– А прізвище?
– Ваше прізвище я не питав!
Дідусь укусив себе за губу.
– Коцюбинський, – відповів «журналіст».
– Коцюбинський... – повторив дідусь.
– Ким ви працюєте?
– Та я так... Прибираю тут: пилюки, бруду багато.
Антинад Цианід побагровів і розізлився.
– Дякую. До побачення.
– Усіх тобі благ, Коцюбинський.
Розвернувшись на двісті тридцять дев’ять
градусів, юнак покинув територію газетної редакції
і, шповтаючись, пошфафанив додому.
* * *
– Я дома! – гримнув вхідними дверима.
Вдома було як завжди: дуже холодно і світло.
Зелені гілляки квітучих троянд наївно розростались,
плекаючи надію на те, що їх хтось поллє.
Антинад Цианід пройшов вузеньким, готично
сконструйованим довгим коридором. З боків сумно
красувались троянди, які його поколювали голками.
Згодом почувся запах паленої трави. З’явився
перший дим, який вислизав із вузеньких щілин
дверей. Двері були між коридором та кухнею,
куди, власне, Антинад Цианід і увірвався.
– О, Боже! – вигукнув хлопчисько, затуляючи
ніс рукою.
Терпкий туман диму вдарив в обличчя, очі
просльозилися, а легені закорчилися у спазмах.
– Олексію! – покликав. – Катерино!!!
У кінці кухні з’явився височезний худий, як
палиця, дворецький. Вже сорок один рік його
звали
Олексієм Завальським, і працював він своєрідним
доглядальником «фортеці» Коцюбинських.
Його тонкі, скошені на боки брови швидко
застрибали, і він кинувся до печі. Потім, відчинивши
невелике віконце, вивів майже безтямного
хлопця з кухні.
– Як ви себе почуваєте? – душевно запитав він.
Антинад Цианід розплющив червоні очі, з
яких витікали жовті сльози. Голова запаморочливо
звисала.
– Що горить? – витиснула з себе пам’ять.
– Нічого, нічого не горить більше! – запевнив
Олексій. – Як ви себе почуваєте?
– Нормально, тільки очі...
– Зараз пройде, – він притулив його до стіни.
– Зараз перестануть сльозитися. Ви стоїте?
– Стою, – відповів той, опираючись на стіну.
– Що горіло, питаю?..
– Ай, там Катерина вклала до печі духмяну
приправку до обіду.
– Знову ту траву? – поцікавився
Антинад Цианід.
– Так, пам’ятаєте? Без неї не буде страва
такою, якою повинна бути! – наполягав Завальський.
– А я й не сперечаюсь, – дискомфортно заперечив
прислонений до стіни.
– Ну, все? Пройшло?
– Так, усе.
Очі вже не болять, – скривлено
протарабанив. – Сподіваюсь, що це востаннє.
– Але...
– Жодних «але». – відрізав тихий голос.
Чоловік кивнув головою і, просуваючи хлопцеві
до рук телефон нагадав:
– Сподіваюсь, що ви пам’ятаєте...
– Олексію, – жорстко процідив Антинад Цианід.
– Про це я згадую цілий день! Я подзвоню зі
своєї кімнати.
– Як скажете, – усміхнувся дворецький, покидаючи
коридор.
Хлопець пошкандибав сходами у свою кімнату,
де вічно царювали сонячні промені. Сонце
ніжно припікало обличчя. Коцюбинський уклав
свою дупу на охайно застелене ліжко, довгим і
пустим, як труба, поглядом окинув лігво й невдовзі
його руки нестримано розкидали білизну. На
підлозі розстелилися подушки, перина, ковдра...
Знервований хлопець глянув на підлогу, обома
руками доторкнувся до лоба й виразно прокричав
довге й гучне «а-а-а».
Здалося, що він помилував одну з подушок і,
нахилившись над нею, вдихнув її густий запах,
який нагадував усе давно забуте. Уважніше вдивившись
у подушку, він прочитав вишите слово
«гроші».
– Не хочу!!! – закричав він, повзаючи по підлозі
й перебираючи всі інші подушки, на котрих
так само були вишиті різні слова: «цінність»,
«суть», «совість», і навіть речення: «все життя
– одна крапка».
– Не хочу! – істерично повторював
Антинад
Цианід.
* * *
Сонце тут привітне. У цьому багатозначному
краю придуркуваті люди витісняють добрих людей,
виробляють чудові меблі, а ще існують мільярди
пташиних гнізд, господарі яких обдаровують
наше суспільство щастям: «Ми – живі! Якщо
на плечі білі плями, значить, птахи не покинули
наше місто, значить, вони не покинули нашу планету.
Отже, людство не в тривалому скрутному
становищі!» Жовта, а згодом і червона машини проїхали
тихою і скупою вуличкою, нагадуючи якусь історію
кохання, а точніше, так звані «смуги людської
любові», як розлука і любов, знов розлука
і знов любов...
Але пізніше проїхав зелено-синій
автомобіль. Що б це означало в чужій, невідомій
для нашого бурхливого мозку історії – ніхто не
дізнається, бо це було давно і це буде часто.
Вітер повіяв на прекрасно освітлені будиночки.
Стояла міцна тиша.
Або всі спали, або всі
мовчки читали. Що з цього є правдою – вибирати,
в принципі, вам або комусь іншому, хто про це
почув. Чув не чув, але з одного будиночка чувся
якийсь нерозбірливий крик. Він зростав, ускладнювався,
ставав дедалі потужнішим, аж раптом
замовк, і з того крикливого вікна залпом вилетіли
ніжно-рожеві подушки. З кущів, на яких розвішались
подарунки галасливого віконця, вислизнули
перелякані (або скажені) пташки.
Тиша, мабуть, розсердилась та загуділа, ззовні
розриваючи свідомість кожного з тутешніх жителів,
особливо свідомість Антинада Цианіда, який
в цей час зателефонував однокласниці Віолеті.
– Я тебе чекаю, – тихо сказав
Антинад Цианід.
– Іх... іх... іх... – чулося у відповідь.
– Приходь, – хлопець відкрив шафу і коротко
оглянув її.
– Я вже йду! – защебетала дівчина.
Хлопець відклав слухавку, постукав по дерев’
яних дверцятах шафи й кинув негативний
погляд за вікно.
«Тук-тук-тук...» – увійшов високий дворецький
Олексій, а за ним з’явилася повненька кухарка
Катерина.
– Вибачайте, ну, що там? Вона йде? – запитала
повненька.
– Та прийде, куди дінеться! – кисло запевнив
Антинад Цианід. – А ви усе приготували?
А то знаєте...
– Ми виконали все, що мали зробити! – сказав
Олексій. – Навіть скажу більше: ми вчинили все з
блиском! Самі переконаєтесь!
– Гаразд! Сподіваюсь, ви не забули про однокласників?
– уточнив молодий.
– Не забули, – радісно прошепотіла Катерина,
витираючи обидві руки об блідо-жовтий фартух.
Настіж відчинивши двері, за якими залунали
швидкі кроки, вона вказала повненько-маленькими
пальчиками на вихід.
* * *
Найбільша в цьому будинку вітальня казково
сяяла від свіжості й чистоти. У повітрі навіть попахувало
хвоєю. Посеред гостинного покою містився довжелезний стіл, вкритий шовковою скатертиною.
Стояли порожні тарілки, миски, чаші,
склянки, прибори – все було готовим до пізнього
обіду чи ранньої вечері. Напевно, кожен ситий
хотів би побувати тут, спробувати те, що накладають
у той вишуканий посуд, чим напоюють з
тих цікавих склянок. Але місця вже були зайняті:
метр за метром довкола столу сиділи спокійні
відчайдухи, мовчки помацували виделки. Темно
одягнені хлопці в костюмах, що переливались
чорними блискітками, і дівчатка в похмурих осінніх
тонах – усі років вісімнадцяти – мовчки сопіли
носами, немов легко й стримано позіхаючи. Позіхаючи
від очікування!
Але чекати довелося недовго. За мить по тому,
як сумні гості всілися, до будинку Коцюбинських
пришльопала Віолета – «дявчина легкої поведінки
». Її одяг мав натяки на багато речей, набагато
більше натякав, ніж якби та приперлась в одязі,
дарованому їй природою. Куценька спідничка
легко задиралась, нижня білизна немов помахувала
ручкою – «Привіт!». Розтягнуті резинки по
боках салатового декольте верещали, як червак,
котрого от-от розірве рибалка.
– Привіт, – ласкаво привіталися малинові
вуста.
– Проходь, – холодно запросив
Антинад Цианід.
Светр хлопчика Кая на тілі
Антинада Цианіда
зливався навіть у темряві з його прозорими
синіми, як тріснутий лід, очима.
Дівчина йшла за хлопцем.
Обоє увійшли в сяючу від сонця кімнату
на другому поверсі.
– Як у тебе гарно... – усміхнулась дівчина. –
Гарна кімнатка.
– Дякую, – булькнув той. –
Але в цій кімнаті я наче ходячий сон.
– Сон... – дівчина глянула на вікно.
– Скажи мені, – почала розмову нафарбована
після тривалої мовчанки. – Навіщо ти мені зателефонував?
Що ти хочеш?
Хлопець хихикнув, підійшов до Віолети, поволі
заплющив їй своєю розпашілою долонею очі,
й та, як найпослідуща «дурочка с переулочка»
вдалась до банальних ніжностей хлопчачого живота.
– Я хочу твоїх емоцій! – засміявся
Антинад Цианід й штовхнув дівчину в шафу.
– А... – вигукнула Віолета «цілуючи» лицем
фанеру.
– Ми тебе з’їмо!
* * *
– Смачного! – побажала рум’янощока Катерина.
Голодні вісімнадцятирічні обстежили тарілки,
на котрих красувалася неперевершена святкова
їжа – верхівка розм’яклої душі, зелені, як желе,
амбіції, жовта, майже прозора совість, з котрої
виходила пара, кислуваті емоції з гіркими виварами.
– Смачного... – проказав
Антинад Цианід.
Усі схопили виделки і, не роздумуючи, почали
об’їдатися та смакувати дівочими пристрастями і
емоціями. Запиваючи їжу теплим жиром дівочого
серця, що ніколи не зазнало справжнього кохання,
усі починали насторожено перешіптуватись.
– Що? – питав господар будинку. – Не до смаку
вам її кохання? Але в наш час, мало хто його
знає... Кажуть, він дивак, або взагалі втратив розум
у своїх судженнях, але ми з вами знаємо, що не
це найголовніше! Чи не так?
– Звісно, – похитали головами діти.
До вітальні забіг задоволений пес. З його обслиненого
рота стирчали шматки людського волосся.
– Що за перука? – запитав хтось.
– Негайно виведіть пса з вітальні! – сердито
наказав Антинад Цианід. – Катя!!!
Тваринка вихаркала нерівний скальп з багато
фарбованим волоссям і замріяно глянула в очі
злому хазяїнові.
– Катя!!! – червоні щоки хлопця надулись.
– Олексій!!!
Доки стояла тиша й жорстке чавкання гостей,
прозорий, як медуза, і холодний, наче лід,
Антинад Цианід схопив собаку за ошийник і різкими
кроками вивів з вітальні.
Нудно дивлячись на здихаючих мух, собака
думав про те, що його господар не розуміє елементарного
закону буденності. Виводячи пса, він
виводив самого себе, причому туди, де усе його
життя може змінитися. Наприклад: впаде, зустріне
лист, з кимось заговорить...
Тінь жорстокого гравця долі застрибала на
рівній поверхні дерев’яної підлоги.
Антинаду на
мить здалось, що усе настільки прекрасно і чудово,
що його серце розтане.
– О, Боже! – подумав він. – Що зі мною відбувається?
Відповіді бракувало.
Ділитися власними проблемами
юнак не бажав, він був понад цим, але
прийде час, коли серце танутиме від таких думок.
Жертва власних думок подивилася на тварину,
наказала їй сидіти на місці і думати про життя.
Потім ця холоднеча в тілі людини обернулась,
почувши швиденькі кроки. З дверей вітальні і до
виходу-входу колоною просувалась темна масовка
дівчат та хлопчаків.
– Ей, ви куди?! – вибризнув хлопець-«тануче
серце».
Налякані люди з жахом обернулись й боязко
усміхнулись:
– Та ми вже підемо...
– Наш обід ще не закінчено.
– Все було дуже смачно, але... – високо пропищала
білявка з двома кісками.
– Але?
– Залиште їх у спокої, прошу вас, – звернувся
з-за спини стрункий та довгоногий, як коник-
стрибунець,
Олексій. – У них є свої справи, своє
життя, свої будинки.
От хай там і сидять, вони не
повинні вас турбувати.
– Не знаю... – хлопець обернувся й побачив
«фігу з відчиненими дверима».
У той самий момент, коли юнак забазікався з
високим чоловіком, всі ситі гості хутко покинули
оселю Коцюбинських.
– От блін! – подумав
Антинад.
Затріщав мобільний телефон.
Антинад зачинив
двері, при цьому щось нашіптуючи собі під ніс.
– Дзжинь-дзжинь-дзжинь... – лунав мобільник.
– Та вже іду! Іду! – гаркнув телефону.
Він натиснув зелену кнопку:
– Ало.
– Привіт, тут у мене є... – голос запнувся,
– справа. Така справа.
Давай зараз зустрінемося на тому самому місці, де колись ти заплакав від
того, що я розповів тобі історію про час, який постійно
щось у нас забирає.
– Не пригадую.
– Кафе «Розмаринка», – мабуть той, хто дзвонив,
усміхнувся. – Де вічно падає літній дощик...
– Я виходжу...
* * *
«Сьогодні ми приїхали в чудове місто – Канян-
Міноранс. Здається, кожен із нас трохи хоче відпочити,
тому в цьому феєричному місті ми залишимось
принаймні на декілька днів. Зараз сиджу,
дивлюсь у вікно, приємний вітер роздуває голубий
тюль, а за вікном літають голуби. Так гарно. Як у
дитинстві. Може, якась містика чи що, але сьогодні
в мене виникали, здається, аж чотири дежа вю.
До речі, усі чотири пов’язані з моїм дитинством!
Думаю, Аннеті тут сподобається. Так цікаво, де
вона зараз? Чомусь мені здається, що саме завтра
зранку вона приїде... Єдине, чого не збагну: чому
вона нічого не сказала мені, тільки повідомила про
все Сергія, Рузвельта, Машу, Костянтина, Інну?
А я? Хіба не могла й мене попередити про недовгий
від’їзд? Про це завтра запитаю. Головне те, що її
мрія збулась: вона побувала в Тибеті,
Альпах, ми разом пройшли сотні річок, побували в різнома
нітних лісах, степах. Ну, романтик із мене ніякий,
немає слів, щоб передати усю їхню красу. Скажу
одне: я задоволений усім, зараз піду скуштую того
дивного м’яса, яке їв під час експедиції.
А, здається, це м’ясо пінгвіна?! Так, так, пінгвіна!» – каштанововолосий
усміхнений чоловік закрив щоденник,
у котрий записував все, що бажалося.
Він підвівся з-за журнального столика, подумав,
що краще було б зачинити вікно, бо голуби
можуть залетіти й нагидити – це на щастя, але
не треба. Саме цими днями він думав про щастя.
Чоловік обдумував спробу освідчитися своїй коханій
Аннеті, але для цього потрібна надто екзотична
атмосфера.
– Знайдеться екзотика, – переконав він себе
й зачинив двері свого номера у готелі імені Кастанеди.
Піднімаючись вгору широкими сходами, вчений
почісував лоба. Його шлунок раптом забуркотів,
почав просити яку-небудь їжу. «
Рухай своїми
кінцівками!» – мовби сварився зголоднілий орган.
Таким темпом дядько опинився на гарно обставленому
даху, який насправді був люкс-рестораном.
Усе тут таке щасливе: від кольорового
метелика, що пролітав недалеко звідси, до аристократичної
старої жінки в шовковому костюмі з
великими перлинами на шиї та золотом на руках,
які вже прагнули відпочинку.
– Прошу, сідайте сюди, – чемно посадив вченого
офіціант.
– Так, дякую... – до нестями закоханий чоловік
задивився на метеликів, що кружляли тут, на
чотирнадцятому поверсі.
– Х-х-х... – культурно засміявся офіціант. – Не
зважайте, шановний, на метеликів. Їх спеціально
випускають з банки, щоб догодити отій багатенькій
бабусі, що життя біля її п’яток.
– Зрозуміло, а я оце думав... – кивнув головою
вчений.
– Так, що ви будете замовляти?
– Червоне найдорожче вино і м’ясо пінгвіна,
– чоловік побагровів. – А таке є?
– Звісно, зачекайте, будь ласка, чотири хвилинки.
– Так швидко? – здивувався голодний.
Скільки дивних речей було навколо, а той самотній
за столиком думав тільки про свою кохану.
Він постійно думав про неї, про її волосся,
чисті, як небесний лист, очі, енергійний погляд,
який мав силу стиснути його серце... Вчений просто
кохав її, хотів її, жив думками про неї. Його
доля немов була проштампована йменням коханої
– так він думав, так він уявляв.
А шия... Її шия постійно надихала його на нові відкриття в науці.
Коли він думав про це все, то в роті виникало
повітряне відчуття якоїсь невидимої центрифуги.
Хоча зараз вона зникне через те, що офіціант
приніс класно підсмажене м’ясо пінгвіна.
– Що це? – скуштувавши страву, запитав.
– М’ясо, котре ви замовляли, – відповів офіціант.
– М’ясо пінгвіна.
– Але... – чоловік відпив вина. – Я вже куштував
таке м’ясо і, вибачте, воно мало куди кращий
смак. Набагато кращий смак, скажу я вам.
– Що саме вам не до вподоби?
– Не знаю, – він зробив декілька нервових
ковтків вина й перепитав. –
Але бувають різні
види пінгвінів, й...
– Можу вас запевнити, що істинний пінгвін не
може смакувати по-іншому, ніж оцей, – перебив
його офіціант. – Напевно, те, що ви куштували до
цього, не було пінгвінячим м’ясом, от і все...
– Ага... – трохи зблід чоловік.
– Ви перебачте, в якому ресторані ви куштували
цей делікатес? – запитав офіціант. – Якщо
це в нашому місті, то я подзвоню й запитаю, чим
це вони вас годували.
– Вже не треба.
* * *
Голубоокий хлопець підійшов до вітрини кафе
«Розмаринка», навпроти якого був розташований
готель. Це місце починало дратувати
Антинада Ціаніда, тому що тут було досить людно, усі розмовляли,
перешіптувались, машини сигналили,
свистіли, хтось десь кричав, сварився, собаки
гавкали, коти нявкали. На одну секунду
Антинаду здалось, що він в змозі тримати все в своїх
руках, для цього достатньо лише закричати:
– А-а-а...
Якби було все так легко й надзвичайно просто,
то в такому разі він – роздратований від природи
– верещав би кожного дня.
– Привіт, – з’явився хлопець у зеленій куртці.
– Дякую, що прийшов!
– Привіт.
– В мене така справа...
– Я слухаю.
– Навіть не знаю, з чого почати. Все таке заплутане,
і я сам всього ще не збагнув, але почну
спочатку.
– З кінчика, – засміявся
Антинад Цианід.
«Ого, він сміється! – подумав хлопець у зеленому
верхньому одязі. –
Добрим для мене буде
цей день, напевно!»
– Отож, що трапилося?
– Так, трапилося...
Хлопця перебив стихійний крик над головою.
Увесь натовп перехожих на цій похмурній вуличці
механічно підняв голову вгору. Почулися
жіночі крики, хтось швидко згадав Бога.
Час немов затягнувся, і в ньому виділявся падаючий з
шикарного ресторану на чотирнадцятому поверсі
закоханий чоловік, очі котрого блищали вже
не від щирого кохання, а тільки від кришталево
чистих сліз, які набігали і набігали. Кожна сльозинка
була настільки чистою (не так фізично, як
духовно), що кожна крапля пробивала дірки в
тому грішному світі, в якому стояли два здивовані
юнаки.
Антинад Цианід поглянув на людей, що стояли
поблизу нього й лапали свої обличчя від жаху.
Долітаючи до землі, кожна сльоза розсипалась на
мільярди бризок, які потрапляли майже на кожного
третього, хто стовбичив у епіцентрі події.
Чоловік падав вниз із думкою про свою кохану.
Він зрозумів, що останні дні без неї він, навпаки,
був з нею постійно, але цілувати її вже
надто пізно.
Чік! Плівка немов поворухнулась і прокрутилася
так, як має це робити завше. Летючий чоловік
впав, розбився. Люди зарухались, машини
засигналили, місто прокинулось від жаху і в хаосі
бездомних думок.
Одна частина живої вулиці
розбіглась по вільних місцях, інша затулила роти
руками.
Ті, що кудись бігли, збивали з ніг тих, хто
не збирався втікати. Тільки один єдиний хлопець
у цій холодній атмосфері намагався що-небудь
розгледіти чи, принаймні, знайти когось знайомого.
Антинад Цианід Коцюбинський водив головою
туди-сюди, але так і не зміг знайти того, кого він
шукав. На якусь мить Антинаду Цианіду здалось, що якась потвора відсвинячила собі частинку
його життя – буквально трішки, парочку секунд.
Ось чому його розум загув і в очах з’явились тонкі
сині дроти, що обв’язували хлопця. Крижаний
холод протікав по них, заражаючи усе його тіло
несправжніми спогадами. Хоч він не відчував холода
все ж таки вічність його дитинства стерлась
назавжди, і, на жаль, більше не знайдеться людини,
котра змогла хоча б орієнтиром, природно
й по-справжньому розповісти цікаві історії його
дитячого життя.
– Я думаю... – він доторкнувся до лоба. – Зараз
я згадаю!
У голові запаморочилось, всі фарби картин
Ван Гога розтеклись, усе пішло надто легко, надто
швидко, надто фатально. Йому ставало все гірше
і гірше, а коли один із щойно втрачених спогадів
повернувся, Антинад Цианід покликав:
– Людвіг! Людвіг!!! – гомонів блідощокий, намагаючись
вирватися з масової атаки людей. –
Людвіг!
Коцюбинський побачив руку з годинником,
яка належала саме тій людині, яка подзвонила
йому й домовилася про зустріч, яка нагадала
дрібниці його дорогого дитинства і яка опинилась
під тим самовбивцею, котрий кинувся з даху й
випадково розчавив її.
Рука, замазана кров’ю, не
лякала Антинада Цианіда. Хлопець мовчки підійшов,
присів над рукою й мило усміхнувся. Неподалік
якась довга жінка застогнала від побаченого.
Доки туман лягав на землю, юнак підняв,
наскільки зміг, руку бідолашного й невинного і,
прощаючись, поцілував її.
А ще, озирнувшись, сказав:
– Дякую тобі, Людвігу... – поклав кулак на серце.
– Ти єдиний спромігся допомогти мені. Ти нагадав
мені про той величний час, коли я був зовсім
маленьким і обожнював манну кашу з цукром і
какао. Спасибі тобі величезне! Єдиним завданням
тепер для мене є дізнатись, чому цей дурень вбив
себе і тебе водночас... Бідний Людвіг!
Антинад Цианід мовчки пішов, обережно і
вдало переступаючи сліди крові безпритомних
людей, якесь сміття.
Зелена ріденька й порвана трава ворушилась
від дмухання важкого вітру. Вона прощалася зі
своїм принципом «жити – рости». Як нездійснена
мрія, вона зажурливо й заблукано літала у
тенетах міського диму. Стеблинки потроху піднімались
до висоти будинків. Сіро-синє небо не бажало
їх приймати у свої обійми і тому силувало
лягти на землю.
Але траві дуже сподобалося літати. Вона ж
зрозуміла, що може трапитись із тим, хто вже не
росте догори. І шкода, що все вже втрачено, та й
вона не в змозі розповісти про цей прощальний
стан тим, котрі про це тільки думають.
Тільки здогадуються...
Тільки починають вірити...
Холодне 14 січня, 20:51