"Холодні батареї"
Пимін Гудмунсан — 18/09/2009 - 02:35
Це була холоднувата, нестримана вітром темна
пора. Чулося безжальне, набите луною каркання
далеких ворон, що кружляли над димними
фабриками, а ті працювали не зупиняючись.
По сухій, подряпаній землі безшелесно перекочувалися
шматки сміття. Навколо зависла тільки
тиша. Вбивча тиша, від котрої навіть нехрусткі
кісточки обгорталися нездоланною холоднечею.
Шуміли вбиті невловимим холодом тополі, які
нагадували давно забутих дітьми й онуками бабусь,
навічно приречених стояти під сірим небом,
дихати чорним киснем, бути бранцями сухої затрісканої
глини.
На землю полетіли дві зірки.
Штурмовими воланнями голосила вокзальна,
а згодом і сирена потяга...
Ковдра і пухка перина зав’язали на мені величенький
стрічкоподібний вузол, що грів мене
всю ніч. Ноги вилізли з-під «літньої задухи» й потрапили
у «вранішньо-осінню пору», що, власне,
мене і витягло зі сну, але ненадовго.
Важко розплющивши одне око, яке підкорилося
моїй силі волі, я глянув на руку, зацятковану
чорним, витонченим і доглянутим волоссям, а трохи
далі виднілося склеєне з подорожника вухо.
Збентежено дихаючи, я прийшов до тями
(більш-менш) і усвідомив, що право лежати у
ліжку – це та обставина, до котрої я довго йшов.
Доношене дихання спинилося й незабаром продовжилося
спокійним і легким.
Динамічний звук
вокзальної сирени засвідчив тутешню холоднечу
міста. Давно минуле майбутнє продовжувало залишатись
частиною кокону, в якому, як жаби на
каламутному дні нездійснених бажань, сиділи усі тутешні.
Моє пробуджене око зачинилось, як віконце
у старих-добрих радянських фільмах наприкінці.
І знов, як завше в таку ранню передсвітанкову
добу мені приснився мій давно мертвий
собака, що все ще продовжував бавитися зі мною.
Але його наздогнала незнайома дівчина, яка в реальному
світі мені добре знайома. Домашня тварина
зникла, і з’явилася знову сіра вокзальна доріжка,
викладена міцною плиткою, якою прямувала
та скажена, що штовхала людей, яких давно
вже ніхто не чекав і не зустрічав на старому і
новітньому вокзалі.
* * *
Рудоволоса дівчина з пухнастим, трохи закрученим
волоссям обтяжено бігла вперед, немов
когось наздоганяла. Заморожені сльози вилітали
з барвистих та блискучих очей, як іскорки з-під
металорізальної пили. Кольорові стрічки одягу
мимоволі губилися по дорозі. Намистинки, нанизані
на нитку, легко зсипались із шиї підкореної
Роксолани. Холодні бліді руки стислися в кулаки,
і юна істота вирішила протриматися.
– Ще трохи,
Роксолано, ще трохи! – запевняла
вона себе, таким чином підбадьорюючи.
На синіх долонях ранку темним смутком горбатився
стовп з табличкою, на якій було вказано
час прибуття та номери поїздів. Звикнувши до
слів і до гурту, вона німотно каралася без них, і
тихі сльози скапували з її крил, що увібрали в
себе дух нерозквітлої любові.
Небо стояло синє, високе й холодне. У ньому
мовчки тяглася вервечка чапель. Птахи бачили
згори ту, що світиться й плаче, тоне у власних
кришталевих сльозинах, які ніхто не в змозі підняти
– надто важкими є ті сльози. Вона з острахом
подумала, що птахи можуть виказати її
наглим криком, шугонути вбік, закурликати, але
вони втомлено й повільно махали в небесній блакиті
крилами.
– ...Твій подих дарує мені надію на барвисте
завтрашнє життя. Якщо я відчуваю глухі барабани
твого серця, то в мене з’являється чудодійна й
надто переконуюча надія на існування неймовірних
чудес, – запевняла дівчина. –
А пазурі твого
запаху? Пазурі, що втягують мене в себе, в тебе
— в мрію, у яку я вірю. Коли я заплющую очі,
то бачу тебе з простягнутими руками, які вічно
готові рятувати мене від себе дурної. Ти віриш
мені, сонце? – витерла крижані краплі з червоних
щік. – Ти думаєш, я не вмію кохати? Ні, це ти не
розумієш того, що я думаю...
Вся кольорова, розпелехатана, знесилена і
наївна дівчина вмістила свою дупку на обдерту,
розписану грубим маркером лавицю, через мить
на котрій з’явилась закутана, як кукурудза, бабця.
Стара поправила хустку, витягла з роздертої
кишені окраєць черствого хліба й болючими залишками
зубів намагалася відкусити бодай шматочок.
Жалісно поойкуючи, вона повернулась до
сумної Роксолани. Кольори без сенсу звабили бабусю,
і її темні, залиті пилюкою старі очі застрибали
жовтими хвилями. Якщо донедавна стара
йшла з відкритим поглядом у сонне царство
смерті, то тепер вона помітила не безсловесну
душу і не спустошену чи випхану людину. Готуючи
зранку сніданок, гуркочучи заплямованими
тарілками вона мріяла про те, щоб зустріти таку
особину денного поняття сучасності.
Маленька жіночка підвелась, розпрямила
короткі руки, розім’яла гладенькі пальці й наважилась
ближче підійти до юнки. Дівчина мовчки дивилась на землю. Вона почувала себе геть розбитою
і змореною, а від нічного чи якогось ранішнього
холоду всі її рани душевні та надсаджені
м’язи боліли ще дужче. Цим мовчазним моментом
і скористалася антикварна, набита теплими
кофтинами мумія. Стара вхопила мрійницю за
горлянку й міцно стисла, немов вичавлюючи усі
соки, що надають енергію молодості. Бліде обличчя
в рамці легкої салатової куртки білосніжно надулося.
– Віддай мені! – кричала бабка. –
Де ти ховаєш свій секрет, маленька потворо?
Затріщав величезний сірий рупор у котрому
ледве зрозумілий жіночий голос оголосив:
– О п’ятій годині сорок п’ять хвилин прибуде
...ський поїзд під номером сорок чотири!
* * *
З жорстким завойовницьким ревом поїзд номер
сорок чотири призупинився навпроти незайманого циганами вокзалу. Зі спокоєм та ніжною тишею вийшли пасажири, навантажені сміттям та недожуваною їжею. Незліченна купа люду намагнічувалась
біля транспорту, серед якого замаячила
середня зростом дівчина, зі світлим волоссям
та зеленими очима. Покинувши хутко тютюновий
простір, де шифрувались запахи варених
яєць та протухлої ковбаси, дівчина попрямувала
на голос тої, кого давно хотіла побачити, з якою
тривало спілкувалась, якій могла довіритись більше,
ніж усім іншим.
– Увага! – оголосив совдепівський рупор. –
Увага! На третю колію прибуває поїзд номер сорок
чотири сполученням …
– …. На третю колію прибуває поїзд номер сорок чотири сполученням … – ….
Неподалік стовпа з оголошувачем інформації
почулися страхітливі голоси громадян, тих самих,
що не відрізнялися між собою навіть статтю.
Саме це їм і дозволяло спати один з одним, як з
пустим папером. Такою самою була і та жінка, що
закликала по домогу: її серце нестримано билося,
але страх поглинав її так, що глухі клапани
сердечного органу нічим зарадити не могли. На
дні її серця і в жовтих насосах було дуже багато
пилюки, власне від чого вона й ледве дихала.
Але невеликі відблиски гарної сюжетної людиноподібної
якості знаходили своє джерело в ній, і вона страхалась наслідків, які можуть її виказати
іншим.
Можливо, виникало питання: що то за наслідки
і, врешті-решт, чого боятись. А може і не виникало, бо згодом людина звикає до всього і так
живе, і навіть зовсім по-своєму. Як жила та жінка
(що отримала від Бога таку голосисту горлянку),
хто його зна. Але її зовнішність розповідала
багато.
Увімкнувся рупор. Затріщали віконні шибки.
Якийсь нетверезий міліціонер засвистів у червоний
свисток. Звідкілясь лунало довге і глибоке «а».
–
А-а-а-а-а-а-а-а... – верещала Роксолана,
відбиваючи холодні руки бабки.
Рудоволоса істота
намагалась вирватись з вищезгаданих кінцівок,
котрі саме в цю мить обтяжили шию бідної,
наче гірлянда, що вибрала собі нову ялинку,
зрізану лише в тому випадку, якщо зародилася
у світлі.
– Увага! – заверещав рупор. – Велике прохання
до міліціонерів розв’язати вуличну сутичку
навпроти входу у приміщення вокзалу.
У простірному натхненні залу очікувань звисав
зі стелі великий позолочений ліхтар. П’ять
ріжків миготіли у ньому голубими пелюстками в
облямівці білого полум’я. Щойно прибула
Марія, загасила ліхтаря і, скинувши з плеча на землю
темно-зелений плащ, пошепки промовила:
– Щойно Ти втратив одну зі своїх непоборних
жертв, — твердо кинула погляд у бік, де пробігли
зморені стійким та вічним голодом пацюки, а потім
туди, де сидів начебто сонний бомж, очі якого
переливались перламутровою ненавистю, і німа
хитра усмішка боляче шкрябала спину трепетливими
мурашками. – Тобі не дістати її. Вона – моя.
Марія обернулась і, відійшовши від пожмаканого
плаща, помітила згуртовану купку людей.
У ній тонула Роксолана. Здригаючись і смикаючись,
схвильоване дівчисько зазирнуло у далеку
і гладку глибінь. З сірої ями між громадянами бігла
істерична Марія. Швидко розштовхуючи усіх,
вона дісталася до Роксоланиної стиснутої руки і,
опираючись жорстокій тисняві скаженого натовпу,
вислизнула з нього, міцно тримаючи долоню
дівчини.
– Я тебе кохаю, – важко вимовила врятована.
– Я тебе дуже... – довго бубоніла одне й те саме.
Марія мовчки бігла, делікатно ховаючи погляд.
– Увага! Уваг... – перервався жіночий голос
набридлого усім рупора.
Збентежена Марія зупинилась і, швидко пригледівшись
до восьмого за рахунком рупора, побачила
густе молоко, що скапувало з серцевини металевого
пристрою. Те молоко було таким самим,
як те, що витікало з-під давно немитих зелених
кросівок Роксолани.
Марія нічого не запитувала.
Вона обернулась, щоб ще раз побачити ту істоту,
за жовтою й нечистою шкарлупою якої містилась
дуже емоційна крихітка – білок в яйці, людина без
шкіри.
– Увага! Готується до від’їзду поїзд номер
п’ятдесят сім, – пробулькотів молоком інформуючий
апарат.
Старша дівчина усвідомила милість останніх
моментів й комунікативний механізм її нутра
монотонно затріщав барабанними мембранами. Її
мозок протік свіжим молоком, легені з легкістю
видихнули, клапани серця натхненно перекачували
кров. По її руках повільно розтікалося молоко,
у якому відображалася вона – усміхнена і
ридаюча від щастя розуміння, що досягла кінцевої
хвіртки життя, за котрою було ніщо.
– Шановні громадяни! На пероні біля поїзда
номер п’ятдесят сім знаходяться особливі громадянки!
На пероні біля поїзда номер п’ятдесят сім
знаходяться особливі громадянки!
Маша доторкнулась до теплої шкіри Роксолани
і, промацуючи її шию, огорнула, наче голуб своїм крилом. Роксолана заплющила очі і слухняно обцілувала Марію; енергійно пестячи тендітну верхівку вуха. Вона ледве привідкрила очі і подумала, що якщо зможе, то більше
ніколи не буде дивитися на цей світ. Нічого не підозрюючи й не звертаючи уваги, лиш віддаючись потенційній енергії, що печальною хвилею спокійно і щиро розвивалася у їх тілах,
два унікальні індивідууми поєдналися льодяним
молоком. Навчитись тиші, коли серце прагне усе
переборювати, – безглуздо.
Довгі стрічки згустілого
молока зв’язували два невідомі нікому вічні
і ненаситні спогади.
Два протилежні потоки поєднались
в один, розбиваючи безглузді закони,
принципи, рамки відносин, темний океан заплутаних
дій, сірий цоколь часу.
З вух скапувала білосніжна рідина, очі потопали
у зачарованих гіпнотичних відчуттях.
Молодша дівчина зітхнула ароматом солодких таємниць,
які могла просто зараз відчути через вуста
другої або через імпульси її шкіри. І водночас
віддаючись сп’янілим бажанням, вона не втримала
своїх кругленьких і пухлих долонь і ті обережно
занурились у пестощі ніким ще не зім’яті
ноги... Крижаний кокон набубнявів, виплескував
велику кількість космічних глухих звуків, тонув
у сонячнім меду, палав ненаситним вогнем, розкотами
бурь і божевіллям хвиль...
Простір затремтів напружено.
Червоно-рожеві промені розігнали меланхолійні чорні хмарища
мороку. Давно не рідний вітер змушував страждати
від морознечі. Кремові барви неба висвітлили
усі будівлі, пам’ять про які несли в сліпих серцях
звичайні люди. Сонні міста, давно забруднені
стражданнями людей, прокинулись. Широкий і
величний, синій і глибокий Дніпро спрямував свої невеликі хвилі до неба, вітаючись із худорлявим
і скромним Ужем. Відомі задумались про незнаних,
а невідомі мріяли про знатних...
* * *
– Я тебе кохаю,
Маріє, – підняла пурпурові
очі рудоволоса.
– Ти хочеш, щоб я те саме сказала тобі? – пошепки
запитала
Марія.
– Від кохання нічого не вимагають, – усміхнено
відповіла та. – Все, що потрібно мені – це щоб
ти була поруч. Щоб мої очі бачили тебе, щоб мої
легені вдихали хоч крихту повітря, яким дихаєш
ти... – не на сміх перераховувала
Роксолана. – Ти – мій світ...
– Сідай на поїзд... – запротестувала Марія. – В
тебе є ще час. Роксолано, швидше сідай вже на
той поїзд; він від’їжджає...
Велетенський чорний транспортний засіб загудів.
Із боків вигулькнули згустки диму.
– Хай їде без мене, – відрізала закохана. – Мій
головний клапан не витримає ще однієї розлуки
з тобою.
– Йому буде гірше, якщо ти залишишся зі
мною. Він стомиться, – заперечила інша. – Я приїхала зумисне, щоб попрощатись. І врятувати тебе, напевно.
– Попрощатись? Ми ще ніколи не бачились!
– Я тебе все одно кохала, кохаю і буду надалі
кохати, – збуджено простягла руки до обличчя
Роксолани. – Але ти все одно мусиш покинути це
місто. Тут тебе нічого не тримає.
– Я все одно відімкнусь, – стійким голосом попередила
Роксолана Марію.
– Не треба, якщо ти відімкнешся, то не тут!
А де-небудь в іншому, в кращому місці!
– Немає кращого місця, ніж поряд з тобою. І
заперечувати не потрібно, будь ласка, – сухо попрохала
вона. – Обійми мене.
– …Востаннє, – подумала сіра незнайомка на
вокзалі, зухвало погладжуючи свою батарею на
стегні.
Два, що відрізняються від усіх інших, конструктори,
міцно схопили один одного ротами, здираючи
непотрібний одяг. Перший конструктор поцілував
другого, другий – першого. Без слів. Без пояснень.
Без людського серця. Вони закохались один в одного
не вимагаючи нічого. Чорні товсті шнури, проведені
крізь тіло кабелі, саліцилові дроти і металічні
пластини, які об’єднували цю мініатюрність у
нижній частині тіла, рухливо відблиснули синявою
й запалали вогнем. Усе затріщало, щось загуділо й
аж потім перегораючи зашипіло.
Срібні мікросхеми тріснули навпіл, оплавлюючи
видовжені мигаючі лампи. Два мішкоподібні насоси зупинили свій рух.
Просто зупинитися від міцного кохання?!
Аж ніяк. Хіба що вибухнути. Бух!
Одне ненаситне кохання перемогло – бух!
Декілька жовтих іскор закружляли, доносячи у небо
інформацію про двох палаючих від любові. Від
цього пробуджений світанок став ще яснішим, ще
вишуканішим у цьому технократичному світі...
* * *
Я наблизився до вікна. Всемогутнє сонце з
криваво-гранатовими мечами розсудливо і справедливо
підіймало свою персону до небес. Повільно
і лагідно. Доки моє тіло перебувало в стані
«стягнуті труси», я дивився на сонце. Світлі
кінчики проміння приязно гладили мої щоки, засліплювали
очі. Але крізь гру світла я все одно
побачив у далечині, червону кульку, що хутко
віддалялася, і подумав:
– Як добре!.. Коли я скажу, що мене гріє любов,
більше ніхто ніколи не скаже, що його гріють
батареї!