Силует незграбності
tilukka — 17/09/2009 - 15:34
Силует незграбності…Шарк-шарк важкими сніготопами по хрусткій замерзлій скоринці білявої серйозності. Зірчачий хвіст, повідок як знак верховності, гав-гав (щось запримітила), ривок, повідок стримав, ледь не вирвавшись із верховності, і знову розмірений манірний рух, розбавлений цікавістю і помахуванням зірчачого хвоста, - вигулює Самотність. Стомився. Вертає до багатоповерховості. Вже і так задалеко забрів.
Проїхали три вогники: один спереду, два ззаду (вже, певно, сп’яна врізались у стовп і навіть не замітили смерті четвертого машинячого ока), обляпавши важкі сніготопи і простягнуту, чекаючу на зовсім іншу рятівну жовтавість з табличкою «TAXI», припасованою до залізної опуклості невідкидного верху, руку брудним місивом напускної люб’язності: «Може, вас підвезти?»
Відмовився. Так і стояв, стискаючи в руках повідок верховності, ні на мить не випускаючи зі жмені перетиснуту гордість. Повернувся у свою квартиру пішки, підгодував Самотність і розтанув у сніговому забутті.
Снився сніг, ненависний сніг. І мороз…А він так любив весну…Ну, і що з того, що він – силует незграбності, що щовечора вигулює Самотність..? Невже його серце настільки охололо, а погляд з вбивчого, майже каро-червоного, перетворюється у замерзле скло, спаралізоване візерунчастими оковами..?
Не хотілось говорити…Хотілось піти на кухню і зустріти мамину розраду в горнятку гарячого шоколаду…Встав. Одягнув халат. Ступив крок у темряву. Перечепився за щось. Переступив. Рушив далі. Клацнув вимикачем. Розради не було. Переміг розчарування. Почав ритуал. Варив, топив, заварював. І ось горнятко – результат його старань. Ковток…Фе, яка гидота!
Постояв. Погрів замерзлі пальці об горнятко з гарячим варивом. Задумався. Стрепенувся. Ледь не попікся. Пальці врятував, але горнятко впустив. Вже вкотре по підлозі кухні ширились брудно-коричневі кола…
Прокинувся. На кухні Самотність сьорбала гидотні патьоки. Ще один нудотний день. Тягнувся довго, як закордонна жуйка…
З роботи їхав у трамваї…Ввечері знову вигулював Самотність. Вночі знову прокинувся. Заварив шоколад. І знову – брудно-коричневі патьоки…
Буденність…Як жити з таким сусідом, вигулюючи Самотність і будучи силуетом незграбності..?
Прокинувся.
Знову зірчиста ніч. Навіть не звертав на кухню. Відкрив двері балкона, сів на поруччя, гойдав ногами, рахував зірки, жував жуйку.
Вже майже світало, а він все сидів… гойдав ногами, рахував зникаючі зірки, жував жуйку.
Вже їздили машинячі очі, вже ходили повідки верховності, а він все сидів, не в змозі перемогти меланхолію, гойдав ногами, рахував машинячі очі, зірчачі хвости, жував жуйку…
І то була меланхолія під назвою «Німий крик душі», спричинена не буденними конфліктами, а нерозумінням цього світу способу його існування…
***
Славко довго не міг забути Владу, але він мусив її покинути, так треба було. Вона була якась нудна, можливо, просто інша. Чому він це зробив? Він не задумувався. Ніхто б не зміг пояснити цього, навіть він… Белькотів би якісь незрозумілі фрази: «Так треба було…». Але все і так було зрозуміло: це Доля вершила записані у чорному нотатнику справи…
***
Художник стрепенувся. Знову снились жахи. Всю ніч вчувався тихий жіночий плач. То пройде, подумав. Одягнувся. Випив кави і відчув гостру потребу… визирнути у вікно. Ще один похмурий ранок. А поверхом нижче на поруччі спокійно сиділа ВЛАДОЧКА (як він її пошепки називав, хоча вони були ледве знайомі) і гойдала ногами…
***
«Ну, добре, Славку, ти не витримав без неї…», - затупотіли східцями черевики… Кинувся стрімголов рятувати ситуацію. Прибіг і побачив, що рятувати вже нічого. Сусід-зануда-невдаха знімав з балконного поруччя темну, скручену калачиком постать. Але ж це він, Славко, - невдаха, дійшло до нього…Спізнитися на кілька хвилин…Втратити такий скарб…Ех…
***
- Владо, Владочко…З вами… з тобою все гаразд?
Вона відчула теплу долоню на своїй холодній…
- Владо, Владочко…Я…
І вона вже не була силуетом незграбності…І гарячий шоколад вдавався не гірше, ніж мамі…Бо це було сповненим вищої мети, позбавленим меланхолії, вилученим із буденності, хоча кожного вечора вона за звичкою вигулювала Самотність.