Патріотизм ІІ
68 — 24/08/2009 - 21:28
Патріотизм – це спосіб прикриття експлуатації. Людина, що внаслідок нещасного випадку позбулась кінцівки чи пальця, може відчувати біль у втраченій частині власної плоті. Щось схоже і з патріотизмом – любов до неіснуючого. Штучно проведені лінії, які протиставляють одних людей іншим, унеможливлюють об’єднання всіх людей навколо проблеми звільнення. Стрімка активізація насаджування патріотизму з боку органів влади примушує насторожитись – народ у небезпеці: або його почали набагато активніше обкрадати, або готують до численних смертей у нікому не потрібній війні.
Класично, патріотизм – це любов до своєї землі. Проте, в кого вона є – своя земля? В деяких жителів сльської місцевості у невеликих розмірах для сільгоспробіт. Решта землі належить конкретно комусь, не народу, а багатіям, капіталістам, власникам на засоби виробництва, екплуататорам і так далі.
Що таке взагалі – ота любов до свої землі? Теплі почуття до 603 тисяч квадратних кілометрів простору? Проте, скільки із цього числа обгорджено високими парканами і приховано від нашого зору? Чи любов до свої землі поширюється на чужі казино, банки, торгові центри, дачі, вілли, чужі заводи, фабики? У випадку ствердної відповіді це виглядало би досить кумедно – підійти до якогось із підприємців і сказати: «Я патріот і люблю твій завод».
Може тоді патріотизм – це любов до свого народу? Чи можна любити 47 мільйонів живих, 10 мільйонів від’їжджих і ще хтозна скільки мільйонів померлих людей, серед яких є вбивці, наркомани, педофіли, крадії, наркоторговці, учасники незаконних збройних формувань, скінхеди, сусіди, які голосно слухають музику в другій годині ночі, панки, олігархи, бомжі, алкоголіки, президенти, депутати? Якщо це любов до більшості, то до якої – сільської чи міської, жіночої чи чоловічої, старої чи молодої? Якщо це любов до обраних, то обраних ким і за якими критеріями? Якщо це любов до видатних людей, то й вони бувають різними – видатними постатями можна вважати і націоналіста Бандеру і комуніста Галана, поета Шевченка і поета Семенка, політика Ющенка і політика Симоненка, радикала Тягнибока і радикала Вітренко – важко припустити, що для когось всі ці особи є видатними одночасно.
Будь-який патріотизм – це обмеженість поля зору, неспромога зрозуміти, що всі ми – однакові, всі ми – люди. І водночас – дещо прихована зневага, а, можливо, і страх до іншого, чужого, не такого, як ми.
Патріотзм – це установка на нуль, на самоліквідацію. Проте, якщо задуматись, то чи може хтось із нас щиро визнати, що інтереси якоїсь абстрактної сукупності є вищими, ніж інтереси його вланої самості? Якщо так, то чи не є це ознакою психічного розладу, деструктивних суїцидальних проявів чиєїсь хворої психіки і пригнобленого життєвого інстинкту?
Втім, основне, що варто запам’ятати: патріотизм – це чи не найдавніший засіб експлуатації. Спосіб змусити людину діяти всупереч власним інтересам, навіть, якщо ці інтереси життєво важливі. Але цей патріотизм, інтереси нібито цілого суспільства і держави, а на ділі – зацікавлених фінансово-промислових груп, і не більше, призвів уже до мільйонів смертей і розбтих життів – тільки в межах однієї нації. Патріотизм, як засіб мобілізації людських ресурсів, як інструмент, який дає змогу змусити людину віддати життя за чиїсь бізнес-проекти. Або ж патріотизм, як банальна неспроможність нести відповідаоьність за власні рішення і власне життя, потреба перекласти цю відповідальність на щось позірно вище й абстрактно віддаленіше.