ЇЇ мрія.
христинка лев — 6/07/2009 - 21:32
Люди не вміють думати, вони йдуть за поривом серця і це інколи вбиває їх.
* * *
Мрії небезпечні тільки для тих,хто не знає що це. Вони можуть втратити голову через них.
Мрії стають реальністю, коли приходить ніч…
Впавши на ліжко,вона заплющила очі. Нестримний біль не давав спокою. Ломило тіло. Відчуття неначе ти колода. Здається старість вже прийшла. Не хочеться рухатись чи навіть дихати. Біль в голові не вщухає. Сон покинув наш дім. Тільки йому вдалося заснути.
Вона скоса поглянула на брата. Як можна так спокійно спати, коли іншому неспиться? Зітхнувши, вона подумки пожаліла себе. Він ще малий. Віктор… хмм… що за ідіотське ім’я? Нема ніякої фантазії у моєї мами!
У кімнаті не було чим дихнути. Цілий день безбожно парило на дворі. Ні краплі дощу. У ліжечку лежало дворічне дитя. Хлопчик. Віктор. Згорнувшись клубочком під ковдрою, по дитячому смоктав великого пальця.
Біля розкритого навстіж вікна лежала дівчина. Відкинувши ногами ковдру, вона знемагала від жари. Думки ковзали по її обличчю.
Все надоїло. Остогидла безкінечна буденність. Хочеться чогось такого чого немає зараз. Мені 17. І стільки обов’язків… Чи я винна, що батьки розлучились? Невже моя вина в тому,що нема зараз у нас грошей? Чому ж я маю постійно доглядати цього малого? Ні,не мене треба жаліти. Маму. От хто до глибокої ночі сидить і працює. А грошей все як не було, так і нема…
Відчувши приплив молодості, підвелася з ліжка. Одягнулась. Зазирнула до вітальні. Там стояв широкий стіл. За ним сиділа вже не молода жінка. Під тьмяним світом лампи її спритна рука виводила лінії. Архітектор. Нема чого й додати… У кімнаті стояв старий розвалений диван, декілька вазонків з квітами та якимись дивними домашніми рослинами. Хоча з вікна віяло вечірньою прохолодою, у кімнаті стояла помітна задуха.
- Мамо,…
- Ти не бачиш - я зайнята!
Не сказавши більше ні слова, вона обернулась, попрямувала до дверей.
- Орися!
- Що?
- Вибач. Я така змучена тою роботою! Ти куди зібралася?
- Йду прогулятися.
- Прогуляєшся?! Зараз? Сама? Так пізно?
- Піду в магазин.
- Але зараз вже 10 вечора!
- Я швиденько…
Не дочекавшись відповіді, дівчина поспішила до дверей.
Вечірня прохолода пройняла її до костей. Ця тиша була нестерпна. Хотілося кричати тільки,щоб порушити цю мовчанку смерті. Навколо все застило. Ні люди,ні машини не наважувались перервати цей спокій. “Жалюгідно..”, - подумала вона. Цю дівчину все час від часу безмежно нервувало і бентежило.
Люди живуть, люди дихають, люди мріють. А я наче зомбі: ні мрій, ні почуттів, ні життя. Усі чогось прагнуть, чогось досягають. Я живу цією хвилиною. Застигла на місці. Навіть не живу, а тільки існую. Роблю те,що привикла, що повинна і все… Більше нічого.
Здалеку почувся спів гуляк та шум заснулого міста.
Мрії… Що воно таке? Кожен в школі мріє про щось своє: про майбутнє, про актора, про любов… Я й уявлення не маю,що воно таке. Ніколи не любила і не думала про щось нездійсненне. Як на мене, їм треба приймати частіше холодний душ. Зразу весь непотріб з голови вилетить!
Орися усміхнулась. Так,мені це все ні до чого,але все ж… Що означає мріяти? Як це? Завжди хочеться знати те,чого немає, чого не відчуваєш.
Так йшла собі по вулиці дівчина, не помічаючи як сплять дерева, як скрипить трава від пориву вітру, як тихо куняє пташка на гіллі. Вона вже й забула, що йшла нібито до магазину. Думки. Ось що затьмарило її розум. Нестримне бажання відкрити світу серце і подарувати душу.
Треба помріяти,хоча б на силу. Тільки б дізнатись, що це за відчуття…
Про що ж таке нездійсненне можна подумати?
Ну от припустимо актор. Яких я акторів знаю? Який подобається? І знову ці американські актори. Всюди вони. Якесь масове розмноження! Всі найбільш відомі фільми з ними. Напасть якась!
Ні,актори відпадають. Що ще може бути? Хмм…
І от навпроти насувається якась тінь. Чоловіча постать. Довгий темний плащ і кашкет, хоча й жара. Швидким кроком він промчався повз неї. Орися не встигла розглянути його. Але думки все ж попрямували в цьому напрямку.
Вона обернулася. Легкий вітерець подув їй в обличчя. За чоловіком вже й слід простиг. Збоку замиготіла лампа. Погляд звернувся до неї. Відчай… Де ж у цьому відчаї має знайтися місце для мрій?
Дівчина поглянула на годинник. Зітхнула. Пора повертатися додому. Одинадцята.
Тихо пробравшись до своєї кімнати, вона впала на ліжко. Відчуття, наче ти злодій. Мама ще й досі працює, Віктор так само по-дитячому сопе. Нічого не змінилось. А була якась закрадлива надія, що прийдеш і все зміниться.
Не включаючи світло, вона переодягнулась і з великою насолодою залізла під ковдру. Любила це відчуття. Коли ще ковдра така прохолодна… Але спека змусила її про це забути і відкинути ковдру.
Не спалося. Думки про мрії не покидали її. Не могла придумати про що можна помріяти і не знала, як зробити,щоб все вийшло природно, а не через силу. Мрії… Це слово стало гнітити дівчину ще більше ніж до того. Злість брала за себе. Що ти не така як всі,що ти хочеш чогось і не маєш.
З цими похмурими думками вона заснула.
Сон, на щастя, виявився більш приємним, ніж думки.
Вечір швидко переходить в ніч. Вона стоїть одинока на вулиці. Смуток і дивна тривога довкола. Повз неї пробігає цей самий незнайомець,якого зустріла ввечері. Поволі обертається в якомусь безкінечному страху. Закриває очі. Боїться невідомого, того,що чекає попереду. Проте відкривши очі дівчина опинилася на полі. Скрізь, куди оком не глянеш - польові квіти: ромашки, волошки, маки та купа інших не менш красивих,але невідомих їй досі квітів. Навколо панують приємні духмяні запахи літа, колосся, землі. Спершу невпевнено, а потім щодуху побігла Орися по полю, намагаючись злитися з ним, стати єдиним цілим. Де взялася та радість, те щастя? Пташки співають, сонечко гріє, не пече. Біжить,біжить-летить! Вітер заплутує її довге світле волосся. Спідниця обліплює ноги. Їй байдуже. Вона біжить з розкритими руками, мовби бажаючи обійняти весь світ. Як добре… Не хочеться прокидатися. З’являється відчуття, що сон скоро мине. Не хочу! Тільки не зараз, коли так добре!
Прокинулась з величезним обуренням. Чому все добре неодмінно так скоро закінчується?
По швидше зробивши все необхідне, подалася гуляти. З’явилося маленьке бажання жити. Все частіше голову навідували думки, що не все так погано…
“Життя прекрасне!” – дійшла висновку на наступний день Орися.
Стала ходити, мов у вісні, бачити радість там, де ніколи не бачила до того. Обов’язки перестала бути обузою. Все було чудово! Лише думка тривожна не покидала її, що щастя раптово мине і все буде як колись.
Появились мрії. Думка про вміння літати переслідувала її. Стало здаватися, що вона вміє літати. Дівчина вірила в це, бо хотіла цього. Пробувала змахнути руками і полетіти високо-високо над хмарами. Відчувала себе птахом у клітці. Все частіше поглядала в небо. Бачила сни про синю даль. Це було для неї,як знак…
Глибока ніч. У домі стоїть приглушена тиша. Легкий шум. Тихі кроки босої ноги. Постать наближається до відчиненого навстіж вікна. Прозора тюль піднімається і опускається від подиху вітру. Прохолода. Дівчина все ближче наближається до вікна. Вона вправним рухом піднімається на вікно. Тихий вітерець розвіває її нічну сукню. На небосхилі спалахують перші промені світанку. Орися сумно за ними спостерігає. Погляд переходить на місяць. “Великий прекрасний місяць”, - думається їй. Повний місяць ніби підморгує дівчині. Вона усміхається собі.
Обережно,мовби намацуючи щось, дівчина поставила ногу на повітря. Одну ногу,потім іншу. Орися переступала ногами все вище і вище. Таке враження ніби вона йшла по невидимих сходах. Чим день ставав яснішим,тим швидше вона просувалися вгору. Вона пливла у повітрі з такою грацією, що їй би позаздрила кожна знатна дама в ХІХст. Линула дівчина до місяця. Подалі від сонячних променів. Полетіла.