Про патріотизм
68 — 1/07/2009 - 23:20
Патріотизм – це коли обов’язково є хтось чужий; і ти завжди ставитимешся до нього з підозрою, бо він не такий і не звідси – інший. Перефразовуючи «нудотного» француза, патріотизм – це інші.
Патріотизм – це коли ти любиш щось своє: свій дім, своє місто, націю, державу, континент. Патріотизм – це коли ти «мєсний», прив’язаний до чогось, – коли ти з цього кварталу, з цього міста, коли українець чи навіть європеєць. Патріотизм – це добровільне відчудження дрібки власної свободи на користь чогось більшого, ніж ти. Патріотизм – це перекладання відповідальності.
Для того, щоб існувало своє, йому повинна бути противага – щось інше, не «мєсне», апріорі вороже, або принаймні підозріле. Тому патріотизм – це свідоме протиставлянння одних людей іншим. При цьому інші найчастіше не настільки досконалі, як свої, як «ми».
Патріотизм – це втеча. Це спосіб розчинитись у «ми», незалежно від того, чи «ми» – це нація, чи мешканці твого кварталу. Тому патріотизм – це визнання того, що ти боїшся завжди і всюди самотужки приймати рішення і визначати власну долю, життєвий шлях, бажання, щоб такі рішення іноді приймали за тебе.
В такому ключі варто також сприймати і патріотизм класовий. По-суті, наполягання на будь-яких соціополітичних поділах – релігійних, етнічних, соціальних, економічних – це і є патріотизм. Коли я люблю і вважаю найкращим і найістиннішим щось своє на противагу чужому. Відповідно, від патріотизму вилікуватися майже неможливо. Хто здатен забути про будь-які упередження щодо людей і до кожного ставитись просто як до людини? Причина, мабуть, у тому, що впродовж століть люди так і не збагнули, що їх біологічна видова приналежність до homo sapiens і є базовою.
Звідси випливає, що допоки кожен не припинить ідентифікувати себе як львів’янина, українця, європейця, – «мєсного» – доти людина остаточно не стане людиною. Парадокс у тому, що ми, завдяки науковому прогресу, вже давно збагнули, що всі належимо до одного біологічного виду. Але психологічно ніхто так із цим і не змирився: продовжує домінувати ще, по-суті, племінне упередження щодо інших. Тому дуже часто на практиці ближній виявляється максимально далеким. Така установка лише поглиблює атомізацію людства, суспільства і, відповідно, поглиблює кожну індивідуальну самотність.