Звір
Vert Efner — 19/06/2009 - 14:28
Збірка: Самотність
Звір
Черговий приплив шаленої самотності, вкупі із стійким відчуттям непотрібності і забутості. Як покинута дитиною іграшка вночі на дворі, бо вона (дитина) побачила іншу і побігла по неї, а ця, вже не потрібна залишилась сама для себе, хоча була створена спеціально для дитини…
Тиха поява депресії, яку одразу чуєш за крижаним холодом у кінцівках – то душа втікає кудись далеко, а серце холоне і стає з великого і люблячого залізним мотором, який не знає, що таке почуття. Чи то від страху померти, чи навпаки – від великого бажання цього любляче серце повернеться ще не скоро…
І от Він, із своїм звичним оскалом і гарчанням, неначе загнаний у кут звір, що видивляється момент, коли кинутись і схопити тебе за горло. Із поглядом, який чіпляється за все, що можна і свердлить у ньому дірки. Із злістю і агресією, яка рветься через край, настільки сильно, що чути металічний запах крові…
Раніше вони не приходили. А зараз іноді навідуються. Точніше Вона, тиха і меланхолійна, як і всі депресії навідується час від часу… Йому ж сюди давно зась, а проте він прийшов. Давно не бачились але з того часу нічого не змінилось – той же холод і той же блиск ікол…
Думаєш про щось хороше, коли приходила депресія такі думки завжди складались у вірші… Але зараз вона не сама, тому квіти, що розцвіли у мріях вмить зів’яли. Дивно, як вона не боїться? Напевно занадто апатична, щоб боятись, або щось знає?...
Важко відвести погляд. Не можеш ні про що думати, ну майже ні про що, все таки холод наводить такі-сякі думки, «цікавого» спрямування. Та він від того радий і розпалює їх ще дужче. Скільки себе пам’ятаю він ніколи не впливав на це активно, але самої присутності вже було більше ніж досить…
Таке собі мовчазне протистояння. Не вперше, може востаннє? Давно зрозумів, що самотужки з ним не справитись… кликав на допомогу…не діждався, але напевно паніка йому не подобається, тому він пішов, тоді… залишивши слід крижаних пазурів на серці, як знак, що повернеться…
Напевно звідти і страх самотності – погані спогади. Що ж, зараз не сам – нас двоє. Він усюди поруч. А зараз – навпроти. Я гарчу і даю волю своїй злобі, чорній люті, маю нестримне бажання вбити його, та стримуюсь, навіщо?... А він сміється, точніше скалиться ширше – розуміє, що якщо я наступний раз підійду до дзеркала, то стану ним, чи він мною? Чи він просто склеїть те, що я так довго розривав? І я отримаю те, на що заслужив, аж по зав’язку.
Крижаний слід у серці рветься до свого хазяїна. І потрохи поглинає мене, а я так мріяв про те, що хтось розтопить цей лід поки це ще можна це зробити, але нажаль мрії вже теж не зігрівають…
Vert Efner 18.06.09 00:38