СМІТТЯ
Загублена у просторі — 5/06/2009 - 12:38
Збірка: ПРОЗОВІ ЛАТКИ
По алеї, неначе розімлілі на сонці божі коровки, повільно рухались люди. Вже зацвіли каштани, і їх білі свічки були кращими і вишуканішими, ніж найдорожчі канделябри в бальних залах світу. Мами несли дітей, діти несли іграшки, хлопці несли квіти, бабусі – авоськи зі свіжою зеленню, що тільки-но з’явилася на ринках, а дівчата несли кохання і щастя в усміхнених очах.
Я йшла по алейці, роззираючись по сторонах. В руках у мене була курсова. Сьогодні здам – і все! Занурюсь з головою у весну. Душа співала.
Напроти мене йшла дівчина. Не дивлячись на теплу, навіть задушливу погоду, на шиї в неї був легенький шифоновий шарфик, який сягав пояса. Звичайна дівчина.
Але вона несла в руці….серце. Воно було вкрите червоною слизистою мембраною, яка пульсувала, підкидаючи в повітря дрібний, ледь помітний, червоний пил. Вона несла це серце ніби так і було треба – ніби вона несла бібліотечну книгу, чи морозиво, чи просто шматок пирога. Без ніжності. Без трепету. Без страху.
Я підійшла до дівчини. Вітерець сколихнув її легкий шарф і за ним я побачила дивну чорноту… «Здалось», - подумала я.
- Чиє це серце? – поцікавилась я, розглядаючи невеликий орган, що поміщався в долоні і від якого залежало ВСЕ. Дівчина підійшла до сміттєвої урни, з якої підіймався дим від ще незатушеної цигарки, і викинула серце в смітник. Посміхнулась, витягнула з кишені вологу серветку. Витерла скривавлену руку.
- Моє, - її бездиханне тіло впало до моїх ніг…