Трахни свого янгола-охоронця!
RomsonDead — 25/05/2009 - 03:16
МосквінЪ
Роман Володимирович
Трахни свого янгола – охоронця!
Каміння, зелена трава, кущі, дерева, бите скло та банки, листки та пелюстки, поламані іграшки, кишки, сухі палиці, поліетиленові пакети, пальці та повітря – все це єко-сміттєзвалище в головній коробці поламаного підлітка.
Вісімнадцять років життя – це коли ходиш по стелі догори ногами, дебошириш, коли пох навчання та вищі ВУЗи, коли попереду кохання – нетривке, періодичне, одностороннє, кількахвилинне, перемінне/змінені партнери по закоханості. Коли стрибаєш, роздираєш, шкрябаєш, посміхаєшся до болю. Знімаєш/змінюєш (изменяешь)/кидаєш/неминучі сльози розтавання, але все проходить і знову починаються квіти, листи/любовні послання/посилання/зсилання на кохання і так далі, та зараз не про це, вся справа в тому, що з моїх рук/вен, стирчать труби/шланги, як змії – капельниця для підтримування моєї життєдіяльності, тут, в блідо-сірій палаті з кінченими запахами, приладами та інструментами.
Якийсь чолов’яга, схоже, що не зовсім товаришує зі своєю свідомістю, говорить, що обожнює скальпелі/що вони іноді допомагають... Я відвожу очі і замислююсь над тим, що на мене може чекати вночі, коли всі позасинають, щільно закутавшись з головою в ковдри. В пригніченому світлі можна було б розгледіти ручкиніжки та інші деталі до нас подібних, хаотично розкиданих по палаті чи дбайливо складжені в целофанові торби. Добре, що поки що це всього лише моя особиста багата уява, та хто його знає?
Він не голить обличчя. Ходить до ванної тільки по вихідним, зсилаючись на те, що всі зникають додому, типу на канікули і тоді немає черг. Довго сидить в туалеті, читаючи там «Дыхание Богов»*1. Має коричневі вузькі очі. Обидва. Я колись мріяв про теплий светр такого ж кольору.
Я боюсь робити різкі рухи, тому як проколотий/прикріплений в обидві руки. З мене щось висмоктують? (моє життя), чи навпаки? (в моє життя). Зверху висять кишкоподібні штучкимішечки з прозорою рідиною, вона морозить при зіткненні з моєю кровю. Біле і червоне (Червоне і Чорне?). Вони розчиняють її до рожевого!? Ці штукимішки підвішані на залізних стійках ближче до стелі, заступаючи мені моє світло/мою лампочку, біля неї по вечорам згорають комахи, які побачили своє «світло в кінці тунелю»/своє сонце, підвішане на дроті в міській клінічній лікарні номер два.
Годують тут ще тим рідкісним лайном – в меню існує «Суп без нічого» та «Суп з трьома картоплинами»; холодні «Київські котлети» (які чомусь завжди вчорашні) з напів-відвареним «рисом» або «гречкою» – залежить від настрою наших шаманів в глибинах сіро-сніжної кухні; компот з сушених яблук або чорний чай невідомого походження. Ну нічого, лікарі кажуть, що я з часом ніби поправляюсь, хоча поліпшання я не відчуваю – мені так же добре, як і того моменту коли я прокинувся, тут, в цьому місці/в ліжку з псевдо-білими простинями, з поламаними руками, ребрами та плеєром.
Сука, ну і чим мені тут займатися?
Лежати, як труба на металопрокаті ...
Всі мої речі, це той самий плеєр, зубна щітка (зелена), якийсь пакет з якимось одягом, кеди та туфлі ...
- Туфлі??? Ви шо гоніте, які нах туфлі? Можливо хтось щось переплутав, вони аж ніяк не можуть бути моїми!/? - кричу я, фиркаючи уявною піною в повітря, впадаючи в фарбу - схоже після цього я зовсім втратив свої сили і вирубився, в колишньому – помер/заснув, на вічні хвилини зодві.
Поки я лежав в відключці, сонце знущалося з мене, гралося на моєму обличчі, волосі, своїми променями/пір’їнками, лоскочучи мене. Мене це посміхає злегка/прокидає/і вже потім взриває божевільним сміхом/ ехом по порожнім коридорам, де по стінам тріскає і осипається фарба совкових часів. На побілених стелях наклали мухи – чорняві цятки/декор в горошок – непоганий смак.
Я дивлюся з ліжка переляканими очима на це і подумки запитую в себе - «Куди я потрапив і де мої білі тапочки?». Замість «тапочок» в мене кеди, але всеодно пох – мені протипоказано, поки що, не те що, вдягати взуття, а й вставати з ліжка та літати з цими дротами/трубами/з кишкоподібними штукамимішками до туалету чи по своїм комерційним/некомерційним справам.
Біля мене стоїть щось схоже на тумбочку, десяток разів неуспішно покрашену та підперту папірцем – щоб не шаталась. На ній фруктиапельсинибанани. Йопт... нутро бажає пива, вже навіть не кажучи за «Revo»...
Від «нефіг дєлать», хочу власноруч відремонтувати свою кишенькову шарманку – відкручую/розкручую – гвинтики, залізячки, котушки, мікроплати – попорпавшись там ще з кілька секунд, вирішую зібрати назад докупи це чудирнацьке чудо техніки та прослухати свою сублімаційну музику. Але факт на обличчя – інша лодоня захаращена, як завжди, зайвими деталями.
Мої «друзі» по палаті якісь не дуже привітні. Вони, суки, можуть ходити і тому весь час десь зникають, але коли з’являються «вдома» то, не спілкуючись, занурюються в якісь нудні книги, котрі по молодості натирили в інституті. Читати наукові книги, це майже завжди для мене абсурд.
Інколи мене щіпають/нагадують про своє існування, залізні голочки в моїх венах, тоді я наповнююсь прибоєм адреналіну і перестаю ворухатись. Тече кількахвилинний ступірний страх та очікування того, що ж станеться?. За вікном видно, як стоять багатоповерхівки. Вони теж страшні та в очікуванні своєї смерті. Там інколи на балконах можна побачити щасливих людей, які літають донизу, розраховуючи на зникнення/переміститися в часі в інший, більш приємно-ідіотичний, світ/на іншу планету, щойно відчувши контакт асфальту головою. Там можна побачити, як дерева скидають з себе мотлох/листя, шматочки своєї шкіри/кори. З дворів вдень доноситься до вікон сміх, крик (щасливий), присутність дітей, (різнобарвних), футбол та пиво зі студентами. Вночі (студенти ховаються) – крик (якийсь не дуже схожий до щасливого), бій порожніх/напівпорожніх пляшок/кипіння паливних рідин в венах/дифіцит гамівних рідин в тілі та звук падаючої крові на каміння - таких видінь я ще не встиг побачити, це розповідала мені добра/симпатична/сексуальна в кінці кінців, санітарка, в якось занадто білому халаті, коли годувала мене «Супом з трьома картоплинами». Вона тут іноді залишається на нічну зміну. Казала, що я можу приходити до неї на каву і що я маю якусь дивну симпатичність в свій підлітковий вік – я дуже радий/аж запишався/закохався?
Щойно питав у свого лікаря коли мені вже можна буде ходити!? Він посміхається і сцуко виводить мене своєю хоризмою, тягне либу і видає свої пласкі жарти, на кшталт «весілля» та «загоїться».
Моя присутність в цих стінах вже дорівнює трьом годинам, з моменту надходження мого тіла до місця призначення/до моменту мого одупляння в ліжку.
Спочатку я спробував знайтись, відчути де я!? Вже потім - чому в мене болить корпус і неможу зробити жодного руху руками. Піднімаїться голова з подушки і помічається напів-вкрите моє власне тіло, нашпиговані руки, я немов підключений до мережі, вужі вп’ялися в мої руки – квадратні очі, дивні сусіди, побілена стеля в горошок/горшок підімною… бльоо! яка кількість незрозумілостей.
Перше моє приємне здивування в цьому місці – це те, що не вкрали мої труси від Томмі Хіфілджера, друге – плеєрок мій їбаше й без цілої купи непотрібних деталей, за які я дарма забашляв, третє – це медсестра Олена та посилання натяку на каву, але я більше хочу трав'яного чаю і три ложки цукру (ну чого не зробиш заради кохання?). Хочу нормальних бутерів, замість черствого хліба та холодних котлет (мля, вони знову якогось «дива» вчорашні).
Обіцяли, що згодом будуть прогулянки по території клініки/друзі обіцяють, що припруться з пивом та чіпсами.
Велика торба чіпсів та пива.
Велика купа друзів.
Великі дози світла сонця можуть з непривички мене поламати навпіл, очі будуть переломлювати світло і направляти його в нікуди/нікудишні глибини.
Тянуться нудні хвилини/протікає життя/я типу лікуюся. Що буде далі? Хвилююся.
Нет, ну вы что ахуели? Я тут всього лише дві з копійками години, а вже маю в голові на смітнику думки зневіри/ви не визиваєте в мене довіри, але я й сам знаю, що це не більше ніж на п’ять хвилин. Я мінливий – дуже, флегматичний - іноді.
Сьогодні в ранньому ранці, з ранцем на спині, йшла тихим коридором наша прибиральниця, ми з нею познайомились/розговорились і сидячи в ранішній темряві пили чай з полуничним пирогом власного виробництва. Вона – весела жінка в роках з ямками на обличчі, вони набирають цікавої форми коли те обличчя посміхається. В неї добре почуття гумору, весь час блищать очі, але зовсім не від сліз та горя. Вона ламала і кидала мені маленькі шматочки пирога до червоної, нищівної все на своєму шляху, діри привідкритого роту та заливала чаєм. Її руки пахнуть хлором, вони поморщені від води та років, які вона так мені і не сказала. Старенька вже, а все ще шалить :) Залік!
На коридорі бігають/бешкетують хворі на різні штуки діти – літають з поламаними руками, пригають з поламаними ногами і, як мумії, пливають з перев’язаними головами. Кричать, радіють, що знайшли собі нових друзів, обливають одне – одного кран – колою, нічого не підозрюючи…
Хлор заполоняє нас.
Прибиральниця з невідомим ім’ям (точніше я навіть, придурок, не запитав), сидить, плаче, краплини витікають з дір очей і стікають по щокам, попадаючи в її дивні ямки … далі в чай – ефірні масла і сльози – як бензинна плівка. Вона жаліється, що тільки-но помила підлогу, а ці малолітні «звірі» зараз все там перетопчуть і вся її праця полетить коту під хвіст. А що поробиш – не може навіть крикнути на дитину, тим паче хвору. Я почуваюсь зараз, як центр прослуховування чужих проблем, в мене й своїх вистачає – вже восьма ранку, а я все ще зависаю в цій коробці, їм їдло, коли хтось допомагає, п’ю з таким же успіхом. Проблема ще й в тому, що мене виводить цей туалет*2, на якому я весь час лежу – намагаюсь себе заспокоїти думкою про те, що завжди/в будь – якому безвихідному становищі, крім безколірних мінусів є ще й різнобарвні плюси.
Хтось з колишніх пацієнтів, котрі застрягали в цій дірі напевно на довго, залишили висіти на стінці біля сонячної діри-вікна, постер сера Пола Маккартні, а по іншу – якісь попсові «Корні». Коріння. Від останніх мене цілком нудить, що сприяє огидному здивуванню/відвертанню/погляданню в протилежну сторону.
В тумбочці лежить якийсь зошит з записами лікарняно-хворого життя та невдалими малюнками, судячи з них, його автор був в критичних відносинах зі своєю головою. Там ще є ручка (синя), та дві затаскані книги, перша - Бернарда Вербера, друга – Чака Паланика. Хм, зате з літ-смаком все в поряді. Відкриваю для перегляду, тут стоїть декілька закладок на різних сторінках та виписані дахозриваючі цитати.
На коридорі псується цнотливість тиші тупітом і радісним бурмотінням декількох осіб - схоже когось вже виписують з лікарні на домашнє лікування – щастить же декому в цьому житті…
В моїй палаті зараз тільки Я. З діри в дверях доносяться попсові звуки радіо, все приносить протягом з коридору, а ще запах кави. Відчувши цей запах мої ніздрі поспішили розширитись, як розширяються зіниці задерши голову до сонця. Я вже сумую за нею, хочеться згадати нормальний ранок, в нормальній хаті, з нормальною, тобто великою, чашкою зернової меленої кави.
Хвилину назад телефонував бразер, сказав що підтяне для різноманітності телевізійний ящик, а ще те, що друзі тероризують місцеві магазини мікрорайону, закуповуючи все пиво на світі…
Від медсестри Олени, було чутно запах якоїсь дивини. Ні на що не схоже. Ніколи ще з таким не стикався – гадаю це і буде моїм алармом, тобто одразу відчую хто проходе повз/поруч, там де мої очі не бачуть … ось тобі й на, як там кажуть, згадав про … ось і воно!? Але я радий - вона перша з ким я сьогодні заговорив, а тепер щей наполягає на тому, щоб я в неї став теж першим (три крапки)…
Схоже, що я забув вам розповісти про неї детальніше, але словами все не передати – все як в фільмі, спробуйте переглянути його в своїй уяві, тут і тепер!
… студентка четвертого курсу медуніверситету. Має при собі вісімнадцятьдев’ятнадцять років – до деталей впадати морозиться. Носить чорні, хоча не дуже глибокі, ну зате очі, краси неймовірної – сам перевіряв. Чорне довге/натуральне/сильне волосся. Обожнює чорний одяг, але мусить носити білосніжні накрохмалені, щоб аж тріщали від доторку, халати – на таких вже умовах виявилась її практика в клінічній лікарні. Вона не боїться крові, та в перевагу цьому боїться дивитися на те, як втрачає свою красу.
Тепер в палаті тільки ми вдвох/разом/поряд – можна робити все, на що вистачить фантазії. Я помітив, що за нами згори підглядає жовтежовте сонце, махає мені рукою, робить з моїх зіниць цяточки/як голочки. Я здригаюсь від болю в ребрах, але все йде по незапланованому плану. Вона зверху на мені навпроти вікна, від яскравих променів, біля її голови вимальовується янгольський німб – сіяє своєю золотистістю, мутуючи/розправляючи широко крила, повністю перетворюючись в янгола-охоронця, якого б, напевно, кожен хлопець хотів би мати на своєму рахунку/в своєму списку, котрий ретельно ховає від своїх батьків та різного асортименту дівчат, десь глибоко під ліжком/купою соксів/пилюкою та тугим плетивом павутини.
В ці секунди я дізнаюсь, що справжнє її ім’я - Рената – так несподівано/нестримно/нестандартно… Вона передає мені закодовану інформацію, для розкриття якої я не маю декодера, вона хоче щось мені розповісти (в голові тривога), донести свої хвилі/хвилювання, навчити мене чомусь/чомусь я не пручаюсь. І чому саме під час переливу хвилин екстазу я згадую про своє хобі – пікаперство – хтось знову стане «екс» (використані).
- Сука, хто? – питає раптом вона.
- Сука, як ти здогадалася? – я.
- Не забувай, любий, що ми зараз єдине ціле, а отже твій мозок – мій мозок/твої думки – це мої думки.
Я сканую своїм сканером.
Вводжу в оману, думаючи лише про те, що я пожартував!!! Для певності повторюю це вголос – не хотілося б щоб наш зв’язок зараз обірвався.
Приємний зв’язок.
Небезпечно – неймовірний зв’язок – здається це в неї не вперше.
За спиною чути якісь стрьомні, паливні походеньки по коридору, але нам ПОХ, зараз ми керуємо цим світом/ми тут одні-єдині, а ті, що там шатаються зробивши вигляд мега-зайнятості, це всього лише моя уява, принаймні так телепатично переконала мене Олена не зупиняючись на тому, що маємо.
Трохи боляче.
Зі стін втикає Пол Маккартні – він там якось дивно посміхається, немов щось запідозрив, але не поспішає відвести очі, як це вміють всі матьорі картини художників/авторівособистостей. Може тому, що він роздрукований на кольоровій матриці, невимірним тиражем, а не породжений фарбами та рукою креативно-схибленого створіння!?
Потім відкриваїться мій дах і звідти вилітає весь фаршмозок з травою та битим склом – все зникає з пам’яті, кімнату засліплює сяйвом/оргазмом янгола – все вибухає одночасно і я в їх числі, зникає дар побачити щось хоча б далі свого носа…
- Ну ти мочиш Олено! :)
Це було кілька незабутніх хвилин мого маленького життя, виходить що ОСЬ ЦЕ, щойно було вперше в мене, а не в неї.
Так я знайшов собі справжню постійну дівчину, ми домовились (домовились?), що завжди будемо поруч, тому Олена одразу ж пішла до пункту реєстрації та приписування янголів до осіб, типу мене. Виявилось, що в мене вже кілька років є інший янгол-охоронець, але щось я ніколи не спостерігав його присутності/її присутності, чи хоча б признаку існування. Схоже що хтось з нас весь час був під кайфом, ну не я – виключено (брешу). Тепер все змінилось – моя Оленка завжди на крок поряд, інколи її неможливо побачити, але вона Є, як привид … Шастає, спостерігає (точніше – шастатиме, спостерігатиме коли я почну ходити), адже вона не дуже позитивно ставиться до мого з друзями пік-аперства, особливо по відношенню до пін-апок.
Я її не завжди помічаю, а вона тишком приходить до мене і цілує, тримаючи за хвору руку, вселяючи в мене сили та надію. Стоп. Збаналене слово «Надія» я вже не переношу на дух!
Я тільки можу здогадуватись коли вона посміхається – тоді, коли від цього аж квіти на підвіконні розпускаються і відчутний її близький подих та погляд – вона дивиться прямо мені в глиб/приємно кусаючи мене за шию. І здогадуюсь коли вона вибігає з палати – в’януть ті квіти, та це помічаю лише я – всім іншим начхати.
Я вже починаю радіти, що якимось чином поламав собі рукиноги – цей біль познайомив мене з найкращою в світі насолодою …
Все ж яким чином я зламався? Ніхто нічого не знає, всі морозяться, мовчать, розводять руками, роблять тупий погляд/вираз обличчя, начебто саме він і означає те, що вони нічого не знають. А мій янгол знає все – абсолютно, але у відповідь на запитання тільки мовчки плаче і тікає від розмови або ж зовсім від мене, та це не на довго – кохання, це як магніти замість сердець, вони притягують ближче, а в обіймах крепше… чи не так?
До кімнати повернувся мій дивнийстрьомний сусід по палаті, якщо це можна так назвати. Він вже вбитий/набуханий, шатаїться по палаті. З його сторони тягне запахом… з подихів розпізнається дешеве вино, на кшталт «Ведмежа кров» за п’ять гривень місткістю в сімсот грамів. Сімсот грамів вбивчої сили – пам’ятаю таке вживали по малолітці перед походом до нашого місцевого*3 диско-клубу низького класу. В парку на травичці або біля поштампу під ялинками. Ми їли сухарики «Кірієшки» і запивали пивом з пляшки по колу, вбиваючись одним літром на п’ять підліткових тіл. Ностальгія ніжно лоскоче іржавим залізом по нервам.
А зараз цей тип, ледве добравшись до ліжка, впав на нього і занурився, як не як, в одязі під ковдру чи щось таке. Вікна зачинені/його отвори викиду випарів відчинені – це як завести автомобіль в зачиненому гаражі і спробувати влягтись виспатись…
Сонце піднялося вище – ще всього лише обід на вулиці, а воно вже п’яне/не контрольоване – в голові думки про те, що йому подобаються скальпелі. Пекучі промені сонця, тягнучись через ліжко, вже досягли його обличчя. Жаре/пече/розносить дедалі більше. Критичне сп’яніння, фатальний вчинок, в наслідок – санітари/капельниця/промивання шлунку/блювотина з кровю по великій ламінованій мисці/прикуття до ліжка/стогін/прокляття самого себе/каяття Богові/обіцянки самому собі, що це було востаннє/марення/нудота/сон/малювання блювотою по підлозі.
Чи то шумить море, чи то відкрили вентель в туалеті? Так, це наша прибиральниця почне тут наводити лад та робити вологе прибирання.
- От молодці, не понатоптували тут, а ця падлюка зовсім безсовісна - наплювало біля себе, покидало недопалки на підлогу і… художник, йобанийврот – ледь стримуючись від плачу, промовляє.
«Слабкі нерви» - перше, що прийшло мені на думку, друге – що потрібно щось з цим робити/допомогти, хороша людина, як не як. Чи хороша лише коли обличчя в обличчя? А за спиною всі «скоти», «бляді» та «не маємо ми совісті!»? Ні, про що це я думаю? Вона стоїть посеред палати й дивиться на мене/милується, мовляв, ми одне-одному личимо. Я та Олена. Але ж як вона її побачила?
- Тут квіти розпустилися – каже вона. - Це я їх сюди поставила коли тебе лише привезли непритомного. Я одразу зрозуміла, що ви помітите одне-одного та покохаєте…
- Покохаєте?
- Так, вся справа залишилася за тобою, а Олена вже повністю щедро подарувала тобі своє життя.
Сонце ворухається… так само, як і птахи в моїй голові – голуби в наших головах символізують вічність, і поки вони там/поки ми їх не випускаємо з цієї специфічної клітки – ми будемо разом всю вічність йти крізь галактику нескінченності.
Ні, тут сном навіть не пахне (а смердить художніми викидами блювоти) /чахне моє терпіння. Хочеться встати і побігти, поплисти, полетіти/втікти та повернутися за тим, що забув – кохання та плеєр, вічність та кеди. В моїй голові все жовто-зелене, я поглядаю в себе глибше – там червоно та блискучо/металевого кольору механізми/рожевого – їхні невід’ємні з’єднання/наші поєднання/фіолетового – паски передач. Я тут весь переповнений чимось живим та не дуже – тисячі добрих та не дуже добрих мікроорганізмів живуть в мені , як в себе вдома – купують нові меблі, обставляючи мене ними з середини, будинки, автомобілі та... Виготовляють на фабриці статевого (Микроорганизмоводство?) виробництва дітей, чи як воно в них називається!? Вони сплять і їдять мене. Підлітки мікроби згодом знаходять собі хоббі – хтось грає на моїх нервах (музиканти так сказати), хтось катається на вейкборді по хвилях четвертої позитивної в моїх венах.
- Так, я принаймні спробую її покохати, а можливо це вже відбулося тільки я трохи туплю (туплю ножі, а сусід їх точить) ще не до кінця цього розуміючи. Зате я не переймаюся тим, коли ж їй стукне вісімнадцять!
- Вона не Олена а Рената – раптом викрикую я і намагаюся переконати її в тому, щоб не приховувала цього, адже це так сильно/сексуально/підпалено кольоровими фарбами її життя - двостороннього/потойбічного. Твоя голова вміщає в себе косметичку, базовану на натуральності; дзеркала; воду; посуд/сервіс; стільцітабуретки (стануть в пригоді пізніше), вилки; руки; книги; свої ламані рими про зламане кохання – ти переповнена/нескінченна/ненаситна та трохи п’яна, але тобі ще далеко до мого коріша по палаті – котрий так і не прокинувся. Круто коли вмираєш ввісні, зовсім без нічого – як без болю так і без насолоди/не маючи відчуттів/відчуття не мають тебе. Він зійшов на зупинці «Серця» в своєму новому місті – виштовхування зайвого пасажира/жирна історія транжира сімейного б’юджету на непотрібні речі в асортименті. Печінка, бухло та лікування – виходить нормальний замут/страва, яка не придатна до споживання – тут тобі шарове годування, лікування і псування підлоги та постільної білизни, жовтими плямами-дірками, які викарбували по колишньому білому – «Б/У».
На фоні сучасної урбанізованої молоді, я зловив себе на одній думці, що я – нетривкий/кимось нестерпний/занадто відвертий та інший … І я себе нікому не віддам окрім неї, я віддам своє тіло на зберігання в руки цьому світлу. Я вже не помічаю як розквітають чи в’януть ті квіти – бо їх немає, їх викинули, щойно «виписали» пацієнта до раю. Їх викинули до смітника. Цікаво до твого чи до мого!? Звичайно, що до твого. Ти присвоїла собі біологічні істоти, щоб була змога сидіти надімною, дихати одним повітрям в тиші, щоб я нічого не запідозривши, далі займався своїми справами – тобто спав або просто тупо лежав без жодних рухів – не хочеш палитися. Хоча я вже можу ворушити пальцями – вони припадають пилюкою, як каміння біля дороги в нікуди… По ній можна йти вічність і все ж не дійти до кінця, минаючи на своєму шляху села/міста/мегаполіси, в одному з яких можна наштовхнутись на білі кокаїнові гори, в близу біля хімзаводу, котрі роздуває вітер заряджаючи людей позитивом/розриваючи їх на шматочки, заставляючи падати на коліна і разом з істеричним сміхом, блювати мурашками…
Місцеві хочуть вбити новообраного мера-перевертня, який бажає викупити та закрити цей завод з власними цілями – зробити свою власну фабрику виготовлення дешевого корму для дорогої худоби та дорогих круп для дешевих людей.
В цю хвилину ми лежимо разом – повне злиття тіл. Ми щось вигадуємо та гонимо, хіхікаючи тихенько, щоб не почули злі лікарі та санітари.
В її голові розпустилися ті квіти.
- Як ти побачив?
- Твоє тіло – моє тіло! Твій мозок – мій мозок! – чи ти забула вже? Твоя голова – моя голова, а це означає, що ці квіти в мені, а не в тобі, тобто в нас обох, по черзі чи одночасно, але факт – розпущені/попущені/не политі/я не побритий і трохи теплий.
Ми розмовляємо, гонимо далі й не п’ємо – типу за здоровий спосіб життя і так далі. Чекай-но, нехай прийдуть мої друзі, тоді буде життя за спосіб існування, а мозок благатиме про алкогольне чи навіть наркотичне очищення - викинути всі зайві/не зовсім потрібні, літери, але так, щоб не втратити змістовність, тобто не зовсім перебити собі кайф і тоді лайф піде, як по маслу/по жирові, який дістали з ваших вух – слизький та солоний/бридкий, зате відвертий – відвертає від себе погляди.
Вона шепоче мені прямо в це вухо (обезжирене), торкаючись своїми намазюканими помадою вустами, залишаючи червоні плями, як застигша порошкоподібна кровЪ. Порошок, фарба та жир з вух – три основних компоненти для виготовлення жіночої помади.
- А чому з вух?
- Бо тоді вуста краще чують/відчувають ваше тіло, всі його горбочки та впадини, трав’яні та лісові/садові насадження.
Вона торкається мене пальцем і шепоче далі… Мені холодно і хочеться когось з’їсти, будь – кого, хто або що попаде під руку, але під неї нічого не потрапляє. Чи я приманку туди погану поставив (зіпсовану), чи й досі не можу нею функціонувати (схоже, що останнє)!? Вона знає про це та виснажує мене/витримує до п’ятизірковості – робить якісного та дуже голодного, а потім, напевно, я буду холодним та з міксом втраченої пульсації і дихання. Але це потім – вона не дасть мені здохти на пів шляху. Охороняє мене. Весь час поряд – як і обіцяла.
Нарешті я вже вдосталь якісний і вона мене годує/знову дивує – її очі якось змінилися/якось неперевершено змінилися. Відчутно страх та бажання. Може вона теж голодна? Але здається янголи не їдять людей, вони харчуються лише загубленими душами своїх підопічних. Ну ось, і я колись стану чиїмось кормом. Мене з’їсть моє кохання/вона палка, а я твердий як палка.
Інтер’єр наводить на нудоту, а в мене запихають хавчик, насильно, не пережовуючи. Чай. Переповнююсь небом з вікна, як чаша з прозорим вином – Олена робить ковточок мене і виходить геть.
Без слів – їх немає.
Я поки що чекаю і відливаю в свій універсальний/персональний туалет – майже «біо», тільки трохи частіше потрібно його чистити. Зате він не ламається в найвідповідальніші моменти і безвідмовний в своїх справах, але після зміни – обпікає ніжну шкіру холодом.
В цій палаті немає барабашок, є, іноді, тільки Олена зі статусом «невідомого/не такого як всі». Нестандарт, який пройшов курс стандартизації.
Я відчуваю, як в моєму тілі розпливається щось біле – це хмари літають нікого не чіпаючи/це дим від багаття, яке розвели мої друзі-мікро-організми (в голові мікрооргазми). Сигналізують про захват мною, як міфічним героєм, котрий підкорив серце янгола та прикував до себе.
- Але все навпаки, тільки по секрету.
Вона дедалі шепоче свої молитви, але я лежу нерухомим – я зламаний «назавжди», ну принаймні на декілька місяців – одне і теж… Читаю знайденого Паланика, вкритий її теплом. Олени. Ренати. Дуже цікаво та серйозно/жорстоко та не дуже.
Туктук.
- Добрий день – ми олені :)
Це мої друзі і їхнє пиво. Це моя радість і моя п’яність. Я поки що тримаюсь! на очах у янголів, та кидаюсь до друзів в обійми подумки. Короткі та цікаві/довгі та нудні розмови. Я відчуваю себе хворим коли мене починають жаліти. Рената тримає в своїй долоні мої сльози, щоб я їх не пустив, Олена тримає мене іншою рукою, щоб я не пив, але ця рука виявилась слабкою (Олена слабша за Ренату?) – і я червонію/відлітаю/забуваю/прокидаюсь і бачу, що поряд тільки ти, бачу, як ти все ще тримаєш мене за руку, але не відчуваю того.
- Твої друзі хотіли вбити тебе… пивом!
- Дуже смішно, Олено чи Ренато, як там воно вже… Вони приносили сюди не спиртне, а свої посмішки, які лежать в моїй кишені, десь глибоко в пакеті з речами – там фото.
Ми щасливі, а вона, сцуко, ще й в додачу може ходити, мало того…- літати – що мрія мого дитинства, та й тепер... Я хочу викрасти ці крила, залишивши глибокі рани на її спині.
Я по трохи вбиваю свій час і по трохи стікаю… річкою, поміж її садових/лісових насаджень, через все тіло (через всі горби та яри), воно пульсує і як завжди передає якусь інформацію, яку я зчитую але не читаю/не відкриваю – не маю патчу. Мій янгол, коли збуджений, завжди щось передає. Мій мозок висипається на двір як розпечене залізо і тікає. Голова знову? вибухає/світло/звук/дерева/мікрочастинки нашого тіла та трави яка гребе ще й досі – це наші другі по рахунку припадки кохання за сьогодні/відколи я існую.
Я цілую її прямо в повітря/я плутаюсь в її волоссі. Вішаюсь на ньому – задихаюсь. Обережно цуплю пір’їнки з її крил/я брешу і поспішаю прожити цей день/я вдихаю її на повні легені і п’янію від її терпкого присмаку/я оживляю свій світ в середині себе/я вкотре вбиваю твою невинність і вириваю тобі крила з м’ясом. Червоніє повітря, стікаючи по мені, залишаючи розводи. Я кохаю подумки і кохаюсь наяву/я подумки перевертаю всю палату – книги, ліжка, капельниці, дроти, шланги та пилюку – розкладаю все по полицям на велику купу.
Вона ще досі не відкриває своїх очей – боїться показати/соромиться поглянути в мої…
Боїться будь що проказати…
Ми зникаємо – відбувається телепортація наших тіл та квітів – мені моя королева влаштувала екскурсію по всім поверхам раю. Тут все блищить і сіяє – меблі якось занадто наполіровані, трава віддає пластмасою/все в голубих тонах, а в томах можна прочитати лише класику/стандартні сльозливі романчики з обов’язковим хеппі ендом, де все, як на білих аркушах, чисто, де добро перемагає зло, але в ході розгону подій перше впевнено відсмоктує в останнього. Купа брехні, яка в будь-якому разі розкриється за допомогою благородних (?) людей-пацюків.
Я кладу цю книгу в м’якій обкладинці*4 назад на полицю і ми чимчикуємо далі, поглядаючи на Сальвадора Далі, котрий займається своїми справами не зважаючи на нас своєї уваги, поки наші справжні тіла тихенько валяються на ліжку моєї, поки що, палати.
Ми ступаємо по неймовірно-реалістичній, але при цьому вирізаної з зеленого лінолеуму траві, босими ногами (кеди залишилися лежати в мене під ліжком), струшуємо росу – купаємось. За нами весь час спостерігає Бог, щоб ми не вкоїли якусь заборонену дію та не пронесли з собою своє спиртне. Йдемо далі (а деДалі? ), сходимо з коротко підстриженого газону на якийсь широчезний проспект – та не для транспорту, а для людей котрі втратили свій образ і вже не мають на когось образ. Знаходимо по дорозі якийсь ганделик. Заходимо. Бля, шок – замість пляшок з пивом стоїть забита вітрина чистонатуральних пачок соку (з соку заборонених плодів?), замість розливного пива стоять кеги з хлібним квасом. Ми сідаємо, як культурні люди літератори, типу схиблені на поезії/прозі і маємо з собою фальшиві табелі зі школи з гарними оцінками. До нас одразу ж підлітає янгол-офіціант в формі якоїсь клоунади, вітається крізь зуби, тиче нам меню, якось зовсім без душі посміхається каучуковою усмішкою (такі штампують на Кременчуцькому заводі) і відлітає геть.
Ми ознайомлюємось з асортиментом і замовляємо собі норм закуски. Розвалившись на дивані, без всіляких напрягів дістаємо з Ренатиної сумочки пляшку, заздалегідь прихованого! домашнього вина – об’їбошуємось і викочуємось як свині на вулицю, де вже все змінилось, чи то так вже наші очі показують зовсім інакший краєвид та трави-мурави якихось темносиніх кольорів (час на нас не чекав?)!? Ми весело блукаємо, з наївністю хочемо знайти те місце з якого прийшли – якого фактично, вже не існує – модератори раю весь час вдосконалюють його, змінюючи, періодично, його карти.
Ми бігаємо та падаємо, а коли щільно притулитися, то крізь всю цю заплутану/крепко заплетену райську сітку можна побачити нашу Землю/можна спостерігати за кожною людиною, використовуючи високопрофесійний зум від Карла Зейца. Котимося по цій псевдонатурпластмасі, тримаємо одне-одного/не відпускаємо/слухаємо якийсь місцевий хор, що розбив свій табір поряд і цілуємось – головне при цьому не думати про лимони/головне при цьому злитись в єдине, немов в клубок ниток і забити на всіх, по трохи розмотуючись одне від одного.
Вона хапає мене за руки і тягне в повітря, ми взлітаємо силою поцілунку і її нових тендітних крил.
Ми висимо задихаючись.
Вітер нас кудись відносить, закриті очі нічого не бачуть/сліпі, але чутні затихаючі, все далі і далі, голоси ідіотського хору.
Ми блукаємо в небі, відкриваємо очі і знаходимо себе на планеті Земля/клінічна лікарня номер два/корпус перший/палата номер шістнадцять/ліжко номер три – моє, а в голові тільки розпущені квіти – я відливаю на них, але вони не в’януть, вкотре доказуючи мені що вони сильніші за мою сечу (вкотре?), але в цю ж мить падають немов безхребетні, дряпаючись об горщик, щойно Олена злітає з мене і зникає десь за товстими стінами. За нею і зникає, повиснувши на деякий час в повітрі, її запах – мій аларм.
Модератори змінили карту раю,
Я на всі сто, впевний, що я тебе кохаю.
Блукаємо над небом темносинім,
Я плутаюсь в твоїх руках, як в павутинні,
По спині кров тече – ти сильна!,
А я, сміючись, вириваю крила,
Це те без чого ти така ж, як я, людина …
Я тут відпочиваю, залишаючись на одному й тому ж самому місці, поки птахи відчувши коричневий запах осені, обліплений листям, вйобують подалі на морозі з фальшивими посмішками на своїх скляних дзьобах. Фак.
Повна безкорисливість, повна безпомічність – «Я не хворий!» - кричу їм в відкриті двері до коридору – мій божевільний голос розноситься ехом по всій лікарні, і чутно як весь цей мурашник затихає на секунду/на секунду перестають працювати всі прилади, всі залишаються на своїх місцях. Час немов замерз, а після розморозки тіла наші втрачають якість та смак. Терпкі губи, які я так обожнюю можуть втратити свою специфіку. Тіло може стати отруйним, витискаючи з себе через пори небезпечний нектар – котрий такий солодкий. Ти немов заборонений плід, висиш на дереві, підвішана на петлі, десь нижче під ногами лежить на траві перевернута табуретка (прийшов і її час). Ти висиш і вбиваєш своїми лагідними доторками кожного, хто тебе відчує… нишком приносячи мені протиотруту, подалі від Божих очей.
Моя душа наповнюється вітром під зав’язку від недоброго передчуття. Все ніби склалося чудово, але чомусь моє тіло обростає величезними мурашниками і осипається мурашками, а в середині окрім пустоти, порушується звичайний баланс страху. Час пролітає і в моє життя вривається звістка, що мій друг присмерті – серце ледь не вибухнуло, ледь не розірвало це місто на шматки.
На дворі біля входу під вікнами вже чутно метушня лікарів, а в палаті запах ліків. З далеку чути приближаючий звук сирени авто реанімації.
Розпахуються двері моєї палати і ледь не в істериці лікарі завозять майже! мертве тіло ліпшого друга, а поряд його янгол-охоронець з квітами в руках (чи то похоронний вінок? Я ще не роздивився). Янгол кладе їх на підвіконня і сідає поруч з думками про те, що янгола ніхто не бачить, але тут же помічає на собі мій невідривний погляд …
Вона швидко знаходить вихід і …
- Я не доживу? Я не зустріну світанок? Я не побачу цей декор на небі? Я не відчую..?
Зірки вишикувались так, щоб я міг тебе бачити в цій синяві, як недозібраний пазл – очі відсутні/два пазла/сотня відсутніх зірок – найяскравіших. Але тебе легко можна впізнати і без них. О, це волосся – палає в світлі на затушованому підвісному небі/стелі. Ти привстаєш і…
… і розправляєш крила…
… розкинувши їх в різнобіч,
огортаючи нашу планету з намірами зігріти/
/з’їсти нах!
Зі мною разом/з нами разом.
Я кричу тобі, а ти дивишся безликим поглядом і у відповідь посміхаєшся, переміщаючи зірки на своєму обличчі, вимальовуючи вуста та посмішку.
Я махаю своїми руками, спалахую свої вогні – моє ліжко згорає.
Крематорій?
Ти нахиляєшся все ближче до нас і ненароком роздуваєш мій пепл по східній півкулі.
Я лечу. Ви зараз дихаєте одним і тим же… повітрям?
Чи проросту я густим бур’яном по землі? Затягнувши її, занепавши…
Зірвіть мене; викиньте на дах будинку - поближче до сонця – висушіть; перетріть в лодонях – відчуйте липкість сухості мене; забийте; натягніть – так, щоб посивіше; вдихніть, тримаючи цю терпкість в легенях до самого початку …; відпустіть мене.
Відпустіть мене – я благаю!
Я відчуваю вас з середини, я знищую вас з середини, при цьому переставляю ваші зірки на обличчі, так, щоб вималювати вуста та посмішку.
Ви падаєте без сил один за одним, а я росту далі, проростаю все далі/заполоняю, і лише краєм вуха чую, як ти мені кричиш - «Прокинься!».
- Прокинься – я благаю, прокинься…
- Я не «Патрік»*5 - подумав собі я і продовжую далі… - «… я не можу собі цього дозволити! Я - не Він!».
Палата розриваїться від аларму – тільки він не зовсім твій – це несправність приладів, що приатачені до мене, чи це мої прилади, ті, що в списках особливопотрібних, особливонебезпечних, вогненебезпечних… Це – і те і інше – я сплю глибоким сном/вбитим конем/вирубленим, а апарати вирішили своїм синтетичним інтелектом, що я намагаюся! померти.
Я намагаюся померти? Смішно…
- Патріку, прокинься – кричить моя Рената.
- Але ж я не Патрік – знову подумки відповідаю.
Рената бере мене за руку, немов проникаючи в мене - я бачу її обличчя в своїй середині і каже:
- Та мені похуй, але отямся (її трохи приглушає метушня лікарів, що поряд схвильовані, бігають і намагаються перекрити мені шлях в який я все далі тікаю), отямся або прокинься – вибирай що завгодно, поки ще можеш…
Я затихаю/ти затихаєш/в палаті затихає/лікарі зникають, все нормально – ти мене прокидаєш!
Рятуєш!
А що було п’ятнадцять хвилин тому?:
Моєму другові ніби допомогли – він зараз лежить в комі і тихо дихає/ледь помітно. Палати реанімації забиті до країв і тому довелося рятувати хлопця де інде… йому підфортило – його поселили поряд зі мною.
Тепер його янгол (вона!), видихнувши з полегшенням, сидить на підвіконні, хитаючи ногами, так би мовити, колисаючи диявола. Очікує, стиснувши зуби, імітує зашкалювання серотоніну в крові. Вона вже все знає/знає, що все даремно – друзі не виживають, тим паче найкращі.
В палаті нікого окрім нас немає, я спостерігаю за нею в цій сумній тиші, яка трохи розбавляється ехом з коридорів…
Я відчуваю, що вона мене вже зненавиділа/що Рената мене зкохала!/!
Вона зістрибує з підвіконня таким легким подвигом рук і ще більш легким подвигом ніг підходить до мене … далі я пам’ятаю лише те, що мої очі реально залилися чорнилом/і не лікарі тоді мене врятували, а Рената/Олена. Лише тепер я зрозумів, що до цього часу моє до когось кохання/чи кохання когось до мене було зовсім прісним, а з нею в мене зовсім по іншому – все як морська вода, але то не погано , що вона, гидко/занадто, солона.
Мене тоді все ж завернуло не погано – тепер я лежу прикований до ліжка з синіми губами (немов перекупався в тому солоному холодному морі), та впавшими ще глибше очима з синцями під…
Я блідий та неголодний.
На другому боці палати продовжує лежати тіло мого друга. Сонце б’є промінням через вікно прямо на нього, немов хоче поскоріше забрати його в небо.
Інопланетна хуйня?
Проміння чіпляє шматок стіни, що поряд, і я починаю звертати увагу на ті напівпричинені двері кудись…
- Куди???
- До складського приміщення… - сказала Олена.
- Я прощу тебе не брехати!
- Там складають тіла/пусті мертві тіла…
- Ти хочеш сказати, що там морг?
- Так.
- Круто, і хто з нас потрапить туди першим?
- Поки ми будемо грати з часом то він нам все покаже, але знай, що я зроблю все можливе, щоб виграти цю гру/війну!
Думки роздувають події в моїй голові – «Тепер я знаю звідки дме якимось дивним запахом, мало того, що за запах – формалін, який пожирає наші тіла голяком при кінці життів.
«Вода» обжигает тело,
Пальцы рук плавятся,
Глаза наблюдают,
Им в некой мере это нравится.
Я лицо прикрывая… Опускаясь,
Чтоб уснуть на секунды… Просыпаюсь!?
Моя Рената/ … на місці, а чому не видно в кімнаті іншого енджлсек’юріті, невже мого друга більше ніхто не охороняє?
Мені зараз здається, що я зістрибну з ліжка і почну кричати щоб краще замість нього забрали мене до «останньої кімнати». Нехай краще мої руки пропахнуть формаліном/нехай краще моє тіло буде пливати в ньому (в майже! переповненій ванній), як згусток відходів життя, а Олена буде сидіти поруч, як вже нікому непотрібне Адамове ребро і плакати, плакати, плакати…
Та ні, те що ми знаходимось на третьому поверсі не означає, що неможливо, без усіляких проблем, просто увійти з-надвору, через вікно до свого хворого підопічного!
Чекає на загублену душу, поживитись/подавитись!?
Вона, покинувши його на деякий час, літала на місце події!..
… те ліжко, де він лежить видається нещасливим/невдалим/невиліковним – тобто невиліковними стають пацієнти, котрі потрапляють до нього. Вони лежать приречені на ньому, поки їхні янголи літають до майстра, щоб той виготовив табличку з якимось сумним/передсмертним надписом/з якимось знаком, який би і означав кінець... Але наша «героїня», відклавши цю справу на потім, літала до того місця, де нас вів якийсь чорний чоловік за руку все глибше і глибше, крізь кущі і дерева/крізь темні лісові насадження…
- Твої?
… поки наше сонце спало по ту сторону планети, залишаючи нас замерзати та стікати кровлю…
Ноги в кювете,
Глаза на паркете,
Остатки ищите под плинтусом…
… залишаючи наші тіла нерухомими, по край дороги, щоб їх присипала ніч росою, як пластівцями/як прозорими пелюстками троянди з шипами.
Коли лежиш в такому стані – ніц не чуєш/нічого не усвідомлюєш/ні про що (не можеш!) не думаєш, просто валяєшся в бур’яні, немов в своїх мріях і чекаєш поки тебе хтось знайде/поки хтось побачить твоє тіло, закинуте десь далеко в траві від місця події, котре куштує вустами свою кров, поки це дозволено/поки ти в стані афекту/поки ти без усіляких признаків і в нікудишньому стані – котрого зовсім немає.
Водій порушив закони природи – ми це все схавали разом.
Я лежу, по трохи повертаючись до світу живих, ворушу пальцями, лякаючи нічних птахів – вони зриваються з гілок, покидаючи дерева та свої сни. Я начебто розплющую очі і бачу чийсь силует перед собою – спочатку босі ноги в сухій траві і вже потім, вище, розпливчату статуру білої дівчини в якомусь замурзаному халаті/білої дівчини-алкоголічки – «Мені також приємно було з тобою познайомитись май енджл» - промовив я, кидаючи свою голову вниз, і вже через деяку мить мене підхоплюють сильні руки і відносять звідси геть, розмовляючи…
Я лечу на ношах до авто швидкої допомоги, нас огортає темрява і я лечу все далі з непоспіхом до світла/до фар (як комаха, щоб згоріти), до бамперу «об який розбиваються мрії». Мої відкриті рани дихають свіжим повітрям – «Люблю я прогулянки в лісі» - згадую вже тепер я одуплившись опинившись в цьому місці з якого не втекти/від чого не втекти, так це від нудоти, від повсякденності, яка на мене вже чатує. Я лежу і все це згадую - наші п’яні розваги/поїздки за місто зі своїми кращими друзями/трійця кращих, та ще наші кохані янголи в багажику (одна з яких, як завжди, п’яна), їхні тіла там лежать, як талісмани, охороняючи нас від неЩастя.
Зберегли!!!
На таке ображаються сильні та не пробачають слабкі!
І вони образились та не пробачили, опинившись в місці для ключів, гайок та жмурів… їхні викиди (коники) емоцій – тому наслідки.
Щось не сподобалось?
В багажнику три тіла (Любов? Надія? Віра?), присипані землею, зверху вкинуті їхні квіти – розпущені та политі бензином – ефект присутності в салоні автівки!?
Вона ввійшла зачинивши за собою вікно, нічого не знайшовши на місці події/події яку навряд хтось буде святкувати, а я буду, адже завдяки їй, я знайшов Її.
Весела трагедія.
Драма життя.
Закінчується n-нна дія, затягуються куліси, в залі вмикають світло…
Ми запускаємо наш діафільм далі, натиснувши клавішу «Плей»/знову пускаємо в хід наш старий/покинутий театр – глядачі вже давно мертві, а дійові особи тим паче. Але наш великий екран все ж спалахує/вмикається дисплей – ми, поки що, можемо зловити в ньому лише своє відображення. Вмикається музичне супроводження – сомбуфери розривають наші вуха/лопаються барабанні перетинки – пускається кров – все затикається ватою/тампонами/пробками – будь-чим, будь-що, будь-де?
… через якусь нікчемну секунду на мегаекрані можна побачити, якятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаю якятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаю/ятебемаю якятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаю якятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюаможененавиджу?якятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюякятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюятебекохаюаможенуїїнахуй!?.
- Чи кохаю я тебе? Тобто, чи саме тебе?
- Закрий їбало - викрикнула Рената, і тут же закрила мені його своїм поцілунком! (поцілунком їбал?).
…нас їсть/пожирає вимкнений! люмінісцент, що ледве тримаючись, висить під стелею, на сіроватомрачнуватому коридорі.
На підвіконні сидить інший янгол з заплющеними очима. Спить?/сидить!, підперши голову оголеними/звільненими від юпки, колінами, обійнявши/крепко тримаючи/не відпускаючи, як коханого, котрий тріпоче крильцями/тріпоче віями, востаннє (то янголи помирають, чи ні?), і шепоче вперше. Обійняла, намагаючись зігріти/задушити/затушити цигарку, після того, як затягнутись востаннє…
Ми відводимо від неї свої погляди і поглядаємо одне на одного/пеленгуємо своїми радарами - прямі погляди/прямолінійні.
- Твої очі такі охуєнні – в них лише «двісті п’ятдесят шість відтінків сірого»*6… не кажучи вже про інші кольори. Я розриваю їх сітківку/я живу там/я з’їдаю їх «яблуко». Вони сьогодні зі мною якось досить дивно! поводяться. Вони сьогодні витравляють мене з себе слізьми/змивають хвилями/викидають на берег/на пісок/на камені/на скелі, в кінці кінців/розбивають мене/розривають/згодовують медузам. Вони плачуть і їдять мене, мої очні «яблука»/мої тверді зіниці/камінчики/скелі, в кінці кінців – отрута! Але я не парюсь з цього приводу, в мене ще залишилось трохи твоєї протиотрути, кілька грам – дев'ять грам… свинцю!?. Дев'ять капель свинцю, в коричневій пляшечці від йоду, використаного на рвані рани.
Ти взагалі мене дивуєш Рено, і кожної хвилини все більше. Це все гра? Омана? Користуєшся моєю немічністю? Навіщо це все?
А ти починаєш розповідати свої дивні історії, або просто слова … шматки …
- Уяви, мій любий, що ти живеш в великомувеликому місті, в його великомувеликому темному, захаращеному районі (- Гетто?), (- Майже!). Ти вважаєш себе вже досить самостійним і … гуртожиток – мурашник/студенти – мурахи. Ви чуєте як я наближаюсь/підходжу, хаваючи свої підігріто-холодні макарони… витискаю пальцями вікно і просуваю руку – відчуваючи вас як живих істот, котрі не прикинулися мертвими, на моїй руці. Ви лазите по ній, попадаючи мені до жмені… повної. Я зламую гілку молодого клену – продовжує далі вона - … і знімаю з неї кору/здираю шкіру, кладу її до вашого помешкання (оголену) і збираю вашу кислоту, котру потім зісмоктую і тікаю…
Уна промовляє – «А давайте знайомитись!.. - а?
Годинник пробив рівно дві години двадцять дев’ять хвилин!
Сонце сміється з нас, а ми у відповідь лише соромлячисьпосміхаємось.
Ми сидячи діливши на двох краплю сумного позитиву, відповіли – Звісно ж, давай (одним ротом/злитим/злим?), я Рената (відроджена!) – продовжила вона – а це мій підопічний…
- Хуясе – подумав я, на що Рената поглянула на мене благальним пронизливим поглядом, і передала мені закодовану інформацію про те, що «нам, як би, взагалі не можна зустрічатися, а тим паче, щоб про це хтось дізнався!».
- А мене звуть Уною – протягуючи нам по черзі руку/крило?, сказала вона. – Всі ми янголи дивакуваті та з рідкісними іменами – це я тобі кажу, малюк-підопічний!
- Та пішла ти в сраку – тихцем думаю я, ледь натягнувши фальшиву посмішку на обличчя.
- В сраку? Ні! Це майже як до пекла – там теж жарко (?) та темно – відрізала до мене Уна. – Краще вже до едему, тобі ж Рената влаштувала екскурсію, чи не так!?
В моїй голові тут же пробігають спогади про те, як ми сидячи слідкували за горизонтом, а на горизонті «глаз закат сиянье»…
«Сучко, спершу ти мене намагаєшся вбити, а потім підкочуєш/знайомишся і принижуєш мою гідність!? Це так просто тобі не минеться, ти заплатиш … своїм тілом – я тебе трахну!!!» - протягнув цю думку я, десь по глибинах своєї підсвідомості…
Уна родом з Греції, і ще в дитинстві її закинуло до нашої мегаУкраїни/країни, де не все так просто, як здається на перший погляд… де можна легко зловити з-за цегляних будинків погляди янголів, котрі стежать/слідкують (не доглядають!) /полюють на вас, тобто на харч (на сухий пайок), котрий ви виношуєте в своєму тілі, і чекають з нетерпінням поки ви це втратите – душу!
Тіло (а що тіло?) не важливе/нікчемне/не потрібне/подрібнене, для того, щоб вкидати його до твоєї словесної м'ясорубки. Коли ти розмовляєш, твоя голова перетворюється саме на неї (алюмінієву), з якої вилізають невпинним потоком слова, як фарш. В ньому можна бовтатись, як в багнюці, вимазуватись/перевертатися/втрачати далі голову/розум/свій зум, заліпивши м'ясом очі, як божевільні/набирати його повні долоні і зжимати, щоб воно втікало крізь пальці...
Уно, твоє волосся як гілля/гілляки проростають, ковиряючи голову, в середину, проникаючи в мозок, причиняючи спазми/мікрооргазми/мікросхеми мікросмерті при цьому відбиваються в твоїх очах, які вже більше схожі на великі дупла...
... і це, сука, факт/фак!
... серцебиття подвоюється під час проростання гілок, котрі вилазять/вивалюються/викочуються/продираються крізь всі діри голови, тоді стає неможливим щось почути, понюхати чи сказати (органолептика фпсд), голова наповнюється бруньками, які піддаються часу або ж його еволюції, і з них починають розпускатися салатові, як лічинки метелика, листки/пелюстки однобаночної...
... твоє коряве волосся невідомого кольору (та невідомо чи твоє) стирчить в боки/вгорувниз/вправовліво/всерединуназовні/з носаротавух, прогризає шляхи під шкірою (будує трубопроводи під глибами міста на твоєму обличчі), роблячи його (обличчя) рельєфним/мускулистим/твердим/дерев'яним, бля! , роблячи тебе напів живим буратіно, вогненебезпечною, легкозаймистою, деревьяная леди, котра стоїть зараз наді мною (висить?), крепко стиснувши в руці гірку надкушену цибулину... не плач!
В твоїй голові завжди грає орган/якийсь твій орган грає на органі/виливає/вставляє (впливає?), поки органний оркестр продовжує валити/косити голови/зривати вітром дахи/розвівати вітром коси/ламати коси як солому, як сіно, як хавку... Ти їсиш своє запарене волосся, як курячу мівіну/не гостру/зелену/не просто курячу, а курячо-курв'ячу, ти пережовуєш її, поки гострі коси лізуть тобі в тупі очі, шкрябаючи їх/січеш/вирізаєш/зіниці, сліпнеш їх/плачеш їх/терпиш біль (їх), бачиш їх (біль) / сіль виїдає/розводить/розплавляє сльози, концентрує/фарбує/змінює/перемінює/висажує/ти кажеш страшно тобі/за нього (не за нас), за того хто зараз лежить в комі, але оцінює нашу накурену обстановку/остановка/зупинка – з тролейбуса з непоспіхом (зі сміхом), вибігають люди-мурашки, ми сміємось з наслідку/ти плачеш – випадок – з нагоди/де нагорода тобі – рай, а може йар. Не яр, а саме йар, це коли рай навпаки/навиворіть/де проживають вивернуті м'ясом янголи/де ростуть в середину самих себе дерева та їхня невід'ємна трава/наша невід'ємність/наша залежність/заломлюваність, життя/переверт/на виворіть/переломлений хід подій – долю видозмінено/вивернуто м'ясом на вулицю, на літо/на зиму, щоб не псувалось. Щоб не псувалися вивернуті янголята/щоб не сміялись обернені дияволята...
Він продовжує лежати плачучи/дивлячись в свою безмежність/ковтаючи сльози, отруюючи кров/фарбуючи її. Ти намагаєшся поворушити пальцями, але вони заблоковані адміном/ти намагаєшся поворушити вустами, але вони замуровані – твоїм янголом/ти намагаєшся поворушити своїм тілом, але воно заморожене, в тобі заморожені овочі/сухофрукти...
(ну ось, тепер чиясь самооцінка зависилась, тягнучись почерком по цьому листі догори/все вище/очерку... )
Ти б нам напевно зараз сказав, що ми повні уроди, але ні, ми не повні – ми худі уроди, які міряють... траву годинами/хвилинами/напівкораблями в гаванях/затоках/портах/глибоких кишенях/носкахсхованках... Ти б нам напевно зараз сказав «Валіть звідси, дайте мені спокій!», але ти нас надто кохаєш, щоб видушити з себе ці скляні слова. Коли промовляєш саме скляні слова, їх можна повертати/ловити в часі/в повітрі/хапати руками (хапати легенями... ) /різатись/кричати/ричати/сичати як сичі/шипіти як шепіт/писати як Шекспір. Їх можна затримати чи змінити/видозмінити/повернути/ковтнути/стекти/кровлю... сьогодні всі багато чого зрозуміли – що ти вже майже зник/ти ще з нами, але зникнений/напів втрачений/виснажений, як звичайна сольова батарейка. А ми тебе попереджали, що потрібно було купляти «дюрасел», як ми/ми ще трохи поживемо/ще посвітимо трохи лампочок/ще викрутимо кілька пробочок/ще викуримо кілька годин, а твоя сіль вже не солона/вже не така біла й не така...
... це твоя біла смерть, тебе одягнуть в білу гамівну сорочку/замотають білими (тобто жовтими) простинями, щоб ти не вирвався і не втік з власного похорону...
Вловлюємо цю ламану риму і їдемо далі/чи йдемо – не важливо. Прокручуємо трохи касетну плівку вперед, скоротивши цим самим хлопцю життя ще на якихось декілька хвилин (трави?) (життя!). Йому не боляче, його серце скорочується/б'ється від імпульсів/від розрядів з мозку/ні, зовсім не болить!, лишень релаксує/щось світить в очі/поза них/поза в ліжку/проза в книжці/кохання в серці, чи легенях/думки в голові/лайно в череві/вибухи в черепі/заряду пориви/вириви. Проміння далі летить поза очі стрілами, тобі здається ніби зараз займаєшся кохання, хоча яким там коханням, будемо називати речі своїми іменами – трахаєшся, але в реальності ти всього лише приємно/повільно помираєш!
!покидаєш все, навіть шкідливі звички – одна з них (моя улюблена), це дружелюбність. В мене на неї вже алергія – обкидає слізьми/алергічно/істерично плачуть очі на твою відсутність/на відсутню твою шкідливу звичку/на твою доброякісну звичку, як пухлину, тебе потрібно було краще оберігати, потрібно було віддати свої батарейки/потрібно було менше посміхатися, щоб менше жилось, потрібно взагалі було посміхатися однаково/не більше, не менше/, щоб і померти одночасно/не більше, не менше...
... але ти ще дихаєш/тобто за тебе дихає апарат – качає тихо повітря/роздуває широко твої легені/палить сильно твої очі, ми зачаївшись, хто де, спотерігаємо, ледь дихаючи, блядь, не шевелимось/не палимось/не вмикаємо світло – лякаємось. Ната сильно тримає мої руки/у відповідь сильно стискаю її/обіймаю – в тиші хрустять чиїсь ребра/похрускують, як кукурудзяні палички/наші очі в вечірній синяві як лампочки/як котячі вічки/як зелені фосфорні дірочки...
Ми ще маємо Надію*7 на його одужання, але та надія така ж, як і у ВІЛ – інфікованих, котрі займаються коханням в офіційний день боротьби зі СНІД – ом, без презервативу, зі сподіваннями не підхопити б чогось. А як ви себе захищаєте від хвороб, які передаються статевим шляхом? Лікарі влаштовують мітинги в місті й закликають всіх цілуватися з презервативом на язиці, поки гонококи, трихомонади та леді Хламідія Трахоматис розробляють свій план подальших дій...
І тут ти Уночко попадаєш по самі помідори/кислі/з банки. Я залишаюсь беззахисним в той момент, як Рена покидає нас в чотирьох стінах. Уна безшумно підлітає все ближче/справа далі йде глибше/глибшим стало все/все поглибшало/глиби спокуси (райської), опускаю своєю рукою янголятко на колінця і глибшаю її. Ти отруюєш мене своїм язиком без контрацептиву, а я ведусь на це і отруююсь.
Світло! Камера! Мотор!
Кіно поїхало далі: осіннє, змочене (збочене?), немов росою, дивним дощем, кам'яне місто. В місті тому квартали/мікрорайони, котрих починає хавати вечір/синій вечір/або трохи навіть сірий – він непомітно осідає на вулицях, які венами розповзаються (неквапом, немов під ранок з диско-бару) по мікрорайонах того міста, що зараз в кіно...
Вечір той може осідати важкою пилюкою на очах, головне тоді не ворухати ними/не кліпати (кліпницями), не шкрябати зіниці, негайно промийте їх проточною водою та зверніться до лікаря...
На вулицях тих починають вмирати багатоповерхівки, вони при цьому якось дивно спалахують полум'ям в вікнах. Часто на мертвих будівлях-висотниках можна побачити, під вечір/синій/божевільних маленьких хлопчиків, які теж мріють літати. Прибивають собі гвіздками дерев'яні/збиті з сусідських штахет, крила. Поки вони летять – вони летять безшумно/шумно тільки приземляються... і ось в одній з таких багатоповерхівок, а саме на другому поверсі, на ліжку, що далі від вікна, янгол робить наземному штріху міньєт, ковтаючи все глибше/глибшаючи себе, поки на даху готується наступний божевільний, і лише чутно, як молоток забиває цв'яхи...
Я обіцяв тебе трахнути, отож підіймайся...
Ми всі такі, тому що в дитинстві перехворіли на траву/перехворіли наяву, а зараз вона додає тих проблем мозку, яких би в нас не було, якби в нас не було б мізків/мозку – висновок: потрібно вживати ту траву, в якій міститься більше горіхів...
Тепер я знаю, що ще являє собою цей багатогранний вимір під назвою «йар» - це наші з тобою (Ренато!) колишні/минулі життя/прожиті роки, це те, ким ми були до…
БезКінечність…
… так, саме твоя безКінечність спонукала на формування твоєї теперішньої особистості. Це, можна сказати, так зване продовження/життя після життя, чи життя після смерті…
Твоя тодішня безкінечність – то не зовсім є трагедією. Саме завдяки відсутності рук в твого власного тіла, ти стала сильнішою/креативнішою/геніальнішою/немає слів…/є лише картини/твої твори, котрі оживали на очах з кожним ударом пензля по шматку ватману чи будь-якого іншого матеріалу, котрий міг носити на собі твою фарбу. А могло її носити все… абсолютно, тому як ти – абсолют.
Твої напівкінцівки, що знаходились в районі плечей – то не «руки», то недорозвинені крила. Ти одразу повинна була народитись янголом, але ідентифікація в тобі геніальної художниці пригальмувала цю подію на кілька століть, перетворивши твоє життя на існування/терпіння/біль/страждання/відчуженість/відчутність… /ти одразу відчула відразу до свого світу.
Твій спосіб існування/стиль життя, зводив з розуму кожного, хто дізнавався будь-що про тебе, навіть в самих мінімальних кількостях. В першу чергу тебе (зводило) – твої очі починали відображати мозку не те, що вони насправді бачили. З'явилось відчуття того, що ти не відчуваєш нічого. Тіло немов скисає по вечорам/наповнюється силіконовим морем, обростаючи з середини по тілі, неоновими, крижаними водоростями, котрі еволюціонують до вивернутих дерев, які стирчать серед кип'яченого асфальту в кам'яному місті, взявшись гіллям/руками за руки, утворивши дикі зарослі/культурні насадження/ліси, котрі починають дихати, здіймаючи пилюку/вбираючи.
Очі деформують картинку, роблячи кавер на дійсність. Замість лівої зіниці, стоїть вмонтоване, зварене з каналізаційних труб, куб/сітка, що ще болить – нещодавно після операції – майже труп, без рук…
Коли ти залишаєшся вдома на самоті, галюцинації заполоняють тебе, як дим мої легені – так легко/приємно/плавно… Тобі завжди видніються твої жирні апартаменти, як відмерле помешкання алкопенсіонера в котрого весь час сидить голий штріх на кухонному столі в холодній скляній банці з кислотно-синім волоссям/довгими пасмами, відкашлюючи, час від часу, свої віджиті туберкульозні роки – хоча то є лише курйозний годинник, намутяний твоїми друзями десь за бугром.
Ти думаєш/переконуєш себе, що з тобою все в нормі, аргументуючи це тим, що ненормальні, в той час, коли вони й справді ненормальні, кричать в голос, що вони аж ніяк не хворі і мають найтверезіші погляди на ситуацію, що навкруги… коли в тебе навпаки, відчуття того, що ти ненормальна/хвора/шизанута – але за правилами, якщо ти це усвідомлюєш то з тобою все навіть більше ніж добре, але є один нюанс – правил немає, гри, як такої – теж… висновки…
… є тільки унікальний дар розуміти, що в тебе шизофренія, тоді, коли вона в тебе й насправді є – думаєш ти під час сумної прогулянки по засірілій/відсирілій/застарілій кімнаті…
Темінь вечора кидає тебе в ще більш жахливі роздуми, які ти виплескуєш на будь-який матеріал, фарбами/кольорами, натур/хім – складу, випари яких, теж не зовсім доброякісні…
Люди плачуть/ридають/впадають в депресії (інколи навіть з них не виходять), після побачених ними твоїх картин/твоїх штучних відображень шматочків твоєї душі/твоєї середини/твого життя/почуттів…
… твоїх творінь безкінечностями…
Той, хто побачив бодай один вияв твого сюрреалізму на папері, карколомно змінює всі свої точки зору/погляди/все своє життя починає гнати в інший напрямок/в напрямок освітлення/очищення…
Ти малюєш все – свою шизофренію, свою пухлину мозку, рак легенів, своє слабке серце, своє скалічене/ображене природою/життям тіло. Весь сюрреалізм вимальовуєш настільки реалістично, що зникає дар мови/зникає все, окрім тебе і того, що ти залишаєш після себе/за собою.
Ти вимальовуєш/вирізаєш кожен орган/пристрій зі свого тіла, колекціонуючи їх, обережно вклеюючи до альбому на білосніжні аркуші, котрі стають заплямовані червоним – обережно виводиш кожну лінію/обережно ріжеш. Ти спорожнюєш своє тіло, вишкрябуючи з його безодні все до міліграма/мінікапіляра. Висушуєш його з середини феном/висушуєш голову окремо ФЕНом – феномен. Всю пустоту, що утворилась, заполоняє страх/страх втратити свою красу - тому ти і не чіпала нічого зовні/нічого зайвого/не пошкоджуючи того, чого б тобі бракувало.
Виникає необхідність зібрати з твого тіла весь цинус/всі масла/нектар/скіпідар/формалін/синці – фіолетові плями/засмагу/запечену кров/лопнуті, як ікра, капіляри, після того як розбили вщент твої великі білі окуляри/розбиті губи хапають – ти лежиш – хапають повітря…
І лише коли твої мізки шкрябають солоними брудними пальцями, ти усвідомлюєш, що я – об'єкт всієї твої ненависті, коли на перекір всій системі, ти – об'єкт всіх моїх мрій/всі мрії Ренати втілюються за рахунок Оксани…
Я ж в свою чергу, в минулому, напівпрожитому житті, був звичайним, як і тепер. Я продовжую свою звичайність, в той час, як ти – свою надзвичайність. Зі свого минулого я пам'ятаю лише те, що я був створений для кохання (про що не скажеш тепер), але кохав лише я, а не мене (про що не скажеш тепер). Я кохав тебе більше, ніж коханий мною з дитинства, полуничний джем, я кохав тебе більше ніж (банальщина) своє життя чи психоделічну музику, а ти все одно підливала мені кожного ранку до кави кислоту з акумулятора, а я продовжував/кохав… Спочатку в мене почали випадати зуби/немовля/немов молочні – вискакували одне за одним в прірву ротової порожнини. Головне те, що ми обоє чудово розуміли в чому справа…
Я – закінчений романтик. Ти – закінчена шизофренічка/психоделічка/параноїчка – і твоє щастя, що тоді психіатричні лікарні були не такими попсовими як тепер/а тепер ми знову в одному тисячолітті/столітті/в одному місці/знову разом.
Вся геніальність митців визнається, майже завжди, після їх смерті. Схоже, що тобі доведеться вмерти двічі/вдруге/вкотре.
Згадується наша перша зустріч/наші, одразу ж сміливі погляди – ніякої сором'язливості. Зіштовх двох сильних особистостей/двох гігантських крижаних брил, котрі ми так ретельно никали в серцях. В той момент як ми зустрілись, ми одразу ж стали чимось єдиним цілим і невід'ємним/незрозумілим – чотири великих, завжди широко розплющених кольорових ока; чотири руки/ноги; одне величезне серце – немов коров'яче; вдвічі довші вії; зашифрована невідома стать – ідеальна пара, вся в своїй красі. Але не все було так чудово, як здавалося на перший погляд…
… потім було наше фатальне/досить прохолодне побачення, та ще й + ця дурна не прогнозована погода, або ж прогнозована не зовсім вірно. А от щодо нашої зустрічі, то я здогадувався, що буде все як завжди – кохання тягне нас одне до одного коли ми порізну і при зустрічі обов'язково настає одразу ж морозна, німіючи в голові, осінь зі своїм специфічним/клятим/коханим складом/вмістом – діряве листя*8; дощ зі снігом чи мокрий сніг без дощу; чорніюче болото на тротуарах; потрісканий вологий асфальт; небо – все безмежніше глибшаючи; з майже втраченим сенсом природа – на межі вимирання, на стадії бажання виживання та невід'ємний запах кориці…
Той день чомусь закарбувався в передній частині мого залишку від мозку якось занадто яскраво, взявши в полон мою моментальну пам'ять і чомусь не поспішає протекти в недри/темні/не розгадані мною – невідомі, як і волога (ну прямо як дівчина), темна, давно проіржавіла каналізація мого міста.
Темна каналізація = відображенню міста вглиб/навиворіть, немов приставлене дзеркало для перевірки вмісту життя, до тіла. Може то і є той самий рай, тобто йар (пошепки), про який так і ходять легенди, про які краще мовчати…
… я тоді вийшов вранці з дому з підвищеним, без застосування синтетичних домішок, настроєм, на зустріч, яка б тривала в рамках/яка б тримала мене, і повернувся лише через три дні, напевно з найжахливішим настроєм на цій планеті/виглядом/відчуттям самопочуття/з думками: «Йобаний амфітамін!».
До чого тут амфітамін? До мене та неї/до вас та них/до всіх разом, але навряд одночасно – почуття закоханості виробляє в організмі природній амфітамін, який і викликає звикання (до кого небудь) і залежність (від кого небудь), котрий можна легко придбати у бариги по сусідству, що правда штучний… в порошкоподібному стані/в стані білому – живе в вічному пошуку наших ніздрів…
…я чекав тебе, сидячи на відсирілих східцях біля пам'ятника Ікс, радіючи, що хоч сонце на моєму боці/лежить під ногами. Я вкриваюсь хвилями думок, поки знаходжусь в режимі очікування/поки очікую момент, коли зможу доторкнутись твоїх вуст своїми.
А далі все як в голлівудських однойменних фільмах – сивий, затягнутий пишними хмарами день, переріс в проливний дощ, далі – гроза/ми обійнявшись здійнялись в небо/наші вщент мокрі, біло-прозорі речі, прилипали до наших тіл, тепло яких не зігрівало - що збуджувало ще більше. Ми цілувались біля блискавичних/розжарених/блискавок, торкаючись м'яких почорнілих хмар/таких живих, які здаються на перший погляд добрими, хоча є втіленням дикої природи/диявольської – так, диявол був хижаком… допоки дощ не пішов саме на нас… і чому ми тільки радіємо?
Може тому, що «диявол носить Prada», а янголи – два ім'я!?
А може тому, що we are each of us angels with only one wing. And we can only fly embracing each other*9!?
І ти як завжди знаходиш/коїш безглузді вчинки, якими псуєш все – такі ж безглузді, як і мої поодинокі поїздки/виїздки зі свого психически мертвого города/толи города миллионника, толи муравейника/в компанії банки «Revo» та мейнстримноідіотичною кількістю банкнот в кишені. З найдорожчих мені речей, маючи при собі лише: нанюхані ніздрі/накурені вуста/прокурені легені/впавші, втоплені, втомлені очі/випалені сіркою вуха – і це ще далеко не весь список.
… ти втомилася від відмерлих викидишів, котрі залишилися в твоїй голові/від зародившихся когнітивних схем, що спричиняють пронизливі головні болі, від яких мало вдертися на стіни/стелю – на що штовхають інтрапсихічні процеси…
Здавалося б почалась змістовна каша, але щоб в усьому розібратися, розмажте її по стінкам каструлі/літери – по обкладинці книги.
В його мозку забагато світла – тисячі лампочок, які розбивають об каміння і присипають землею. У всій цій каламуті проростає трава, розриваючи голову/деформуючи. Вона лізе крізь очі/вуха/рот – по трохи вбиваючи/вбиваючи наші спільні найкращі спогади найкращих друзів – в нього зупинилося серце, поки я був в своєму специфічному ауті…
Він тепер переглядає своє персональне кіно/відчуває свої персональні почуття/згадує свої персональні спогади/знайшов і знаходиться в своєму персональному раю та прилеглими до нього частинами/запчастинами.
Третій же, а саме водій нашого «катафалку»/винуватець події, так сказати – просто гей. Тут вже не можна написати щось типу йег чи ейг, бо гей він і в Африці незмінний зі своїми сексменшинними потягами/поглядами, рівнозначно як і підар/погиблий підар в жахливій затяжній катастрофі, яка ще й досі не закінчилась.
Запах скіпідару чутно з кожною хвилиною чіткіше/сильніше/виразніше – ми наближаємось до кінцівки життя, втрачаючи по дорозі найцінніших.
Ми з'єднались, утворивши трубопровід «Дружба». Я висмоктую твої мізки своїм шлангом (я в шоломі) і відчуваю себе на вершині гори/Говерли/де сидиш ти, поближче до мене (а может в Димановской долине, в сугробе, обгрызая зеленый лак с ногтей, попивая/медленно пуская по трубам «Козел»???), п'єш гарячий чай, щоб потім зігріти мене своїм теплом і якщо про це хтось дізнається то я, мабуть, буду популярнішим від The Beatles, котрі в свій час були популярнішими від Христа…
… закохати когось в себе чи дати комусь на рот – це різні речі. Можна дати не закохавши або покохати не давши, або ж все брати не кохавши – гірка правда/солодкі відчуття/солоні сльози матері… - а голова лише штовхає думку під час дійства: Щоб пробудити в собі уяву, потрібно не менше як осліпнутищобпробудитивсобіуявупотрібнонеменшеякосліпнутиякпробудитищобнеосліпнутивсобітивіослуву…
Уна обережно підіймається з колін, виконавши мій наказ – а не така то вона вже й матьора тьолка як хотіла здатися.
Не цілуй мене в шию/в очі – будь традиційнішою сучкою – поцілуй в губи… тільки якось навпаки/догори ногами/донизу руками/перевернутими головами/злиплими губами/зі змішаним нашим волоссям – зплетеним – подумав собі я, поки її підопічний помирав/поки я її мав, в двох метрах від тієї смерті.
… щось схоже на зраду…
… зрада янгола-охоронця своєму підопічному…
… зрада друга своєму другу…
… і вже після таких дій/подій, стало зрозуміло, що прийде той час, коли літо втратить своє сонце; зима – свій сніг/лід; осінь – своє листя; весна – багно; люди – ціль; життя – сенс; фрукти – свої вітаміни; твоя голова – свої сухофрукти…
Наші думки вилітають з голови і летять/підіймаються в відкритий простір, реагуючи на тепло, прилипаючи до розжарених лампочок/соток/плавлячись, як пластмаса і падаючи назад прийнявши на себе образ кислотного дощу, бере наші голови знову в полон, в'язко прилипаючи, як пластилін до волосся – на радість панкам/на радість нам. Нам вже впадло навіть розплющити заліплені очі. Лікарню ми перетворили на кубло/гніздо, на котрому скоро полетимо геть – уявляв собі я, поки ти… - ми знесли все до купи і знесли яйця, котрі висиджуємо/піклуємось/оберігаємо/ригаємо – вагітні рахіти. Повзаємо по накиданих насипом речах, з ніг до голови плутаємось в просинях.
Ми істині птахи.
Ти птаха, а я птах.
Ти маєш крила, а я ні : ( .
Ти знову можеш літати, а я знову виявився лохом, котрий притусувався до тебе з наївними мріями, що навіть в них я ніфіга не можу – не вистачає уяви – все, сліпну/закінчую/кінчаю, наметавши в тебе своєї ікри. Твій живіт роздуваєть/виростає до неймовірних розмірів/розбухає як тісто//як дріжджі влітку в темряві діри туалету і вибухає. Поряд зі шматками м'яса, що розлітається, вилітають маленькі рибки, підіймаючись десь до хмар, поближче до пташок і думок (що є їх простором), утворивши «ключ»…
Я підхоплюю її/притискаю до стіни і натискаю на зони/ерогенні/стони/стопи ще не горять/вмикаю дальній…
Але все зводиться до стін палати.
До снів, халатів?
До рук пом'ятих/до ребер, які тупо в шм'яку. До тіла, котре прийняло на себе колір синього зимового заходу сонця, що спочиває під білою тонкою, напівпрозорою матерією. Воно спокійно дихає в такт серцебиття, поки Рената, паралельно, синіє від кінчиків волосся до кінчиків пальців, під глибоким шаром (під білою напівтонкою, прозорою матерією) прохолодного формаліну, видніючись на дні ванни, вже виділяючи з себе отруйні випари через, завжди широко розплющені кольорові пори.
Так, цього разу морг виявився якимось непривітним, можна подумати навіть – сумним. Посмішки на його стінах виглядають вже якось недоречно, як насмішки, що кидає в істерику.
Я лежу і відчуваю/очі ніби насильно показують те, чого я не бажаю бачити/хочу підбігти і торкнутись тебе, пірнути/розривати рідину руками – розсікати/підхопити твоє тіло – обійняти/відігріти і так смачно тебе цілувати на глибині прозорої смерті, але – не можу! Там чисто/там ідеально чисто – жодної букопоріни/бичіни – немає навіть до чого причіпитись своєю прискіпливістю та чистоплотністю. Здавалося б рідина засліпила б мої очі своїм відблиском від граней атомів – ти вибрала ідеальне місце для самогубства.
Я впевнений, що твої, кохані мною, вуста, зараз такі ж холодні, як і обідок унітазу. Ти злила температуру свого тіла з температурою формаліну, але все одно ти мені до снаги, тому як вважаєшся моєю наснагою.
Ти сама бачила все на власні очі – стіни мають вуха/привідкриті двері – щілини/ти – очі, а я – гріхи… - чим зняла з мене обов'язок брехати тобі.
Сльози як вода. Вони жовті і пахнуть як ми – ти і я. Очі як прірва – їхні яблука в сітці – повна темрява. Тіло вже як шмат лайна – липке, в'язке, терпке…
- На смак!?
Ніч, як зло/добро, як ніч/ми ще не знаєм ніц, який приємний на дотик вечір цей…
Ти покидаєш планету, відлітаючи на свіжо викраденому джипі/ванній, впершись ногами в підлогу/дно, а я пишу тобі в навздогін меседж: Povertay svoe avto i m4u merw4iy nazad, bydemo gritu odne odnogo, obiynjavwus' na kapoti, bilja s4e teplogo motory (наші удари моторів в грудях стануть швидшими) abo i zovsim vzirvemo yogo i povustrubyemo v polymja. – промовив я ледве-ледве, крізь слину/крізь піну на обідках вуст – приход/зашморг за спиною – гамівна сорочка/залізний стілець/добре освітлена кімната з майже відсутніми/відмерлими меблями; лікар, який мене вислухав/лікар, який зробив вигляд, що я його виснажив.
Падаю без сил в безкінечність.
Відчуваю прохолоду підлоги та очерки її кахлів на обличчі, стікаючи слиною/спостерігаю темряву (хтось дихає за спиною)… І лише розлітається по шляхам-коридорам/розбивається об холодні стіни крик хворих цнотників в цій ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ!!!
Пояснення.
*1 – «Дыхание богов» - одна з книг Бернарда Вербера, з трилогії «Боги».
*2 – Такі холодні залізні «уточки», котрі дають в лікарнях стаціонарним хворим, які не можуть підійматися з ліжка.
*3 – М. Гайворон…
*4 – Асоціації з книгами саме в м'яких обкладинках (на думку автора) – повна хуйня і дає прямий натяк на те, що це, ніщо інше, як бульварний сльозливий романчик (приміром – Паоло Коельйо).
*5 – Герой (нажаль не головний) з книги-щоденника «Божевільна Рослина». Немало важливий. Надлюдина/надістота.
*6 – З пісні, гурту «7 расса».
*7 – … вони гіпнотизують мене, вселяють в мене вічний страх, провокують на безсонницю. Розбивають мої вікна, пускаючи ніч в мою кімнату, а я, як дурень сиджу в ліжку і чекаю від тебе вхідне СМС, осінь. Як там? Надія помирає останньою? Але ж вбили цю Надію кілька днів тому. Вона мешкала на поверх нижче від мене. Кожен ранок співала в ванній. Кожен ранок курила в себе на балконі з чашкою чогось гарячого – судячи з запаху, це була кава, а я підглядав згори за цим щоразу, вивчаючи її психологію – одним словом, хороша була Надія... колись... ще зовсім недавно, ми дихали одним і тим же осіннім повітрям, тільки я на своєму поверсі, вона - на своєму. Інколи ми навіть вітались – це тоді коли вона палила мої шпигунські діяння, але у відповідь цьому, лише махала мені рукою та всміхалась...
...а зараз... на що ти нас перетворюєш?
Ми ніколи з нею не розмовляли, розуміли одне-одного під час контакту очей. Інколи я зв'язував міцно свої штори і спускався до неї на своєму небезпечному ліфті ручної роботи, з книгою Карпи в руці – типу читати... але ми все ж розуміли одне – одного під час контакту очей... було очевидно, що література їй до інтимного місця, і все що їй потрібно - це кохання на декілька хвилин/війна в ліжку. (з книги-щоденника «Божевільна Рослина»).
*8 – Викрадено з Ренатиних прозаїчних рукописів.
*9 – Вислів Luciano De Cescenzo.