Відчай
христинка лев — 21/05/2009 - 09:47
І знову відчай….
Сиджу я тут, на самоті. Душа болить, а серце не хоче жити. Ніщо не тішить вже мене. Навколо смуток і печаль. І лише бажання повернули час…
Кругом відчай та сльози, відчай та сльози. Ніхто не зрозуміє мене, навіть ті, що сумні. Я один.
По кімнаті розставлені свічки. Тут тихо, мов в труні. Не чути співу вже пташок. Здається, світ завмер. Все заснуло, і вона також. Її немає поряд. Не побачу я дружину. Напевно, на небесах там свято. Янгол вернувся додому. А тут лише стіл, де годину назад стояла труна. Треба його відсунути на місце. Не маю сили. Хочеться померти. Тільки діти тримають мене ще тут. Згоряють свічки. Портрет її темніє. Сутінки беруть своє. Мене на сон вже клонить.
Здається постать бачу я її. Біля неї діти. Діти? Ах, так… Я й забув, що вони вже з нею. Два роки тому у нашій сім’ї з’явився ангел. Які ми тоді були щасливі. Назвали дівчинку Мар’янкою. Так звали мою матір. Наталя ледь не задушила її від радості. Ми так давно чекали цю дитину. І нарешті Бог згадав про нас…
Росла Мар’янка, ставала все гарнішою. Я не міг натішитися нею. Їй було лише три, а вона вже стрибала, танцювала та співала. Минув ще час. От уже й школа. Пам’ятаю себе у шкільні часи. Ото був забіяка! Кожного дня приносив зауваження в щоденнику. Як закінчив школу, то ще довго снилося “Б’ється на перерві!” чи “Розбив вікно м’ячем!”. Дивно бачити було, що у щоденнику доньки немає зауважень. А лише відмінні оцінки.
Пам’ятаю, коли вона була у другому класі, ми змушені були її покинути. Наталя не хотіла залишати дочку. Я з нею мав їхали у Вінницю до тещі, яка помирала. І хоч як її я не любив, мені було жаль її. Нехотілося брати зі собою Мар’яну. Вирішили віддати доньку родичам. А вони якраз збиралися на море. Так і зробили.
Приїхавши до Вінниці, дізнались, що теща вже покинула нас. Попрощались з нею. Поховали. Наталя ніяк не могла отямитися від горя. Ночами плакала. Не знав, що робити, як допомогти. Та якось минулося…
Нарешті вдома. Несподівано вернулись з моря родичі. Це одразу мене насторожило. Спершу не хотіли розповідати нам. Їм було важко про це говорити…
Якось на пляжі були вони. Купались, засмагали. Дитинка тішилась, сміялась. Але все ж таки не догледіли її. Була ось тут, а вже нема. Сполошились, мов птахи на гілках. Бігали. Шукали. Побачили у морі. Що там? Зайшла задалеко. Там, де глибоко. Коли вже витягли її, то зрозуміли, що дівчинки не стало. У хвилях душа її заснула…
І знову горе… Не можна описати словами. Очі виплакані. Сліз вже не лишилось. Сум, печаль, розчарування… Не стало доні. Ми знов бездітні.
Рік пройшов відтоді. Сум вже зник. Висохли сльози. Час загоїв рани. Простив нам Бог. І знову крик дитини заглушив стогін душі. Світ став яскравішим! Квіти розцвіли. Сніг розтанув. Весна забуялася, хоч була зима. Хурделиця не припинялася. Сонця не видно було вже тиждень. Люди закрились по своїх домівках. А для нас розпочалась весна!
Яке щастя бачити, як таке тендітне створіннячко рухається, ходить, повзе. Нема кращої музики, ніж стукіт серденька дитинки. Дякую тобі Боже! Ми щасливі і вона щаслива. Вона сміється, а ми плачемо від втіхи.
Чому, чому щастя не буває вічним? Чому життя чорно-біле? Я так і не знайшов відповіді на ці запитання…
За рік і її не стало. Після народження дитини, виявилося, що вона має якісь проблеми з серцем. Ми спробували вилікувати її, але не змогли. Наша маленька частинка зникла.
Наталя не витримала. Збожеволіла. Я не знав, що з нею робити. Лікарі не допомагали. Нічого не виходило. Я не хотів віддавати її у психлікарню. Одної ночі вона ледь чутно встала з ліжка. Я не почув. Хоча погано спав. Знайшла у шафі шаль. Повісилась…
Двері рипнули. Прокинувся. Це вітер. А мені здалось, що це вона. Почувся шум. За вікном полився дощ. Тиха музика дощу. Заспокоює душу. Думки відлітають, залишається спокій.
Відчай…
19.05.2009р.