Я відчувала небо. Густі, каламутні хмари, брали мене за руку і запрошували в танок. Я розмовляла з квітами, тебе в них не було, лише деякі твої фрази і гілля. Рожеве намагалося переконати мене в тому, що йому фіолетово.
Сім з половиною раз я говорила тобі, що люблю, а ти лиш встигав кліпати за дві цілих одну десяту секунди. Я була на висоті, привітно усміхалась пташкам, їхні очі нагадували твоє обличчя.
- У тебе болить голова?
- Так.
- Це мурахи танцюють у мізках.
- Але ж я їх сам укладав спати.
- Це ти так думаєш, насправді вони укладали тебе.
І твоє гілля говорить, танцює тут зі мною, і йому весело.
Ніколи не помічала довершеності зеленого трикутника. Різкість форм, насиченість кольору, запах...В порівнянні з ним, все здається нікчемним. Верх холодний і мокрий, а низ густий і пахне. Сьогодні я бачила його. Сьогодні він мені наснився...