Неначе попіл
Autumn_Illusion — 28/10/2008 - 09:17
Чомусь я догоряю, наче попіл
Вгортаюсь хвилею німого смутку.
Бажання тягнуть душу навпіл
І тиша осідає у ній хутко.
Останні птахи відлітають в вирій,
Опале листя мерехтить, мов пломінь,
А я все відчуваю у нім сирість,
Мов землю розітнув із надер промінь.
Як та дорога, що не має краю,
Усе біжить вперед, немов до долі,
Прямую й я, та сенсу не вбачаю,
Бо навкруги дерева, та й ті голі.
Бо навкруги просторий срібний морок,
Хоч осінь рідна ще дарує час,
Й приковано всі погляди угору,
Бо тут блукає тінь давніх образ.
Чомусь втрачаю нитку Аріадни,
Не можу втрапити до стін часу,
Здається, ні на що більше не здатна,
Бо так закохана в осіннюю красу!..