І ось ти падаєш в безодню -
Летиш у несвідоме.
В легенях забагато кисню
І щастя огортає несвідоме
Турботи залишилися позаду.
Така от легкість –
Тобі лиш не хватає даху
І душу огортає терпкість.
Життя ти не шкодуєш .
Нема за що його любити.
Давно хотів у забуття
і мати крила і летіти.
І навіть страх боїться,
Що це ніколи не скінчиться
А ти летиш, смієшся
І божевільним не здаєшся.
От падаєш – кінця немає
І тут тебе щось не пускає,
Та почуття все не вмирають,
І сірість ця уже лякає.
Хотів залишити цей світ,
Звільнити всіх від бід,
На дні зарити клопіт
Та не влаштовує цей хід
Усе що так бажав – безодня.
Отримав це – за мить непотріб.
Вже хочеш те, що мав – бажання.
Закреслив би такий от дослід.
Тепер здається, що це сон.
Життя все бачиш в цю хвилину.
Шкодуєш про такий от мувітон
І долю молиш за провину.
От усі сили віддаєш,
Щоб повернутися назад
Як це непросто відчуваєш.
Життя вже любиш маскарад
Чекав, чекав – збулася мрія,
А що тепер – затерти прірву?
Навести контур – «є надія»?
Сказати долі – «лист порву»?
Солодшу сіль так спробував.
Земної волі хочеш знов.
Життя вже бачиш кольоровим
І льон тепер стає шовковим.
Втік від проблем і стало легше.
Та знов відчув ти монотонність,
Нічого і не хочеш більше
Здобути тільки ту спонтанність
Береш в життя вже новий аркуш,
Малюєш жадану цю прірву.
В руках тримаєш туш,
Потрібно трохи ще акрилу.
Тепер є в тебе білі крила,
Зосталось лиш зізнання,
Щоб доля дула у вітрила,
А смерть – дурне бажання)