Зустріла відьму я сьогодні
У лоні паркових алей
Вдивлялася в очей безодні,
У вії кольору лілей

В непевні та повільні рухи,
У непомітний дим від сну
Що на щоці згорнувсь і слухав
Блукаючу в пітьмі весну

Згортаючи її від світла,
Під чорним водоспадом сліз
На посмішку, що, ледь помітно,
Летіла десь над тінню рис...

Напоєний невтомним жахом
Кружляв наш привид серед хмар
Він наче прикидався птахом,
Розприскував пекельний жар

Над нами розкривав він крила
І щось невтомно шепотів
Чи то відшукував мірила
Для спільних дивних відчуттів?

Вона ловила сум в долоні
І павутинням диких снів
Сплітала хвилі в мрій полони,
П’ючи життя у кораблів

У морі чорному як сонце,
Спливаюче за хмар шовки
В зірках сріблястих наче стронцій,
У попелі німих віків

Щоночі підіймалась пішки
По сходах страху (чи то мрій!)
Лишала десь ще тепле ліжко,
Думок невичерпаних рій

Покинуте було без жалю,
Без спогадів і каяття
І все, що вписане в скрижалях,
Є зрадженим на все життя

Вона лишала дім і тишу,
Внизу запалене вікно
І підіймалася все вище,
Над небом темним, як вино...