Я ненавиджу дощ лиш за те, що малює кордони,
Я ненавиджу вітер за те, що вривається в вікна
Що отак, без запрошень, приходить до тебе додому,
На відміну від нього приходити "просто" не звикла...

Я ненавиджу як, повсякчас, відкриваються двері,
З них виходить хтось інший, і зовсім на тебе не схожий
А я ніби мандрую у світі затемнень і прерій,
Тільки вийти з цієї цинічної казки не можу...

Я ненавиджу посмішок теплих брехливі обійми,
Я ненавиджу тих, хто мені їх відверто дарує
І себе в такі миті ненавиджу болісно-сильно,
Бо тепло і прихильність на них час від часу марную

Я ненавиджу тих, хто будує і зводить мов стіни
Світ яскравих зірок, що безжалісно сліплять між нами
Я втомилася кожного дня сподіватись на зміни
І псувати намисто думок - знов! - своїми ж руками

Я ненавиджу тих, хто навколо сміється й говорить,
Бо у тиші хотіла б я чути єдине - твій голос
І ненавиджу всі ці набридлі дорожні затори,
Що тримають мене і вмикають ту кляту свідомість!

Я ненавиджу тих, хто узявся щоб грати мотиви,
Хто у слід і тобі і мені посилає прокльони
Я ненавиджу їх... та мабуть не за їхню кмітливість
В розумінні мене, й не за те, що їх двісті мільйонів

Я ненавиджу спеку і сніг, що приходять по черзі,
Але щиро й давно я безмежно закохана в осінь
І гулятиму парком аж доки, нарешті, не змерзну,
А вже потім, напевне, до тебе прийти буду в змозі...