МЕЛОДІЯ
Oksana Radushinska — 19/03/2010 - 13:34
Одвічна мелодіє, я у тобі лиш молекула.
Пливу безупинно по руслу артерій і вен.
Заблудла біда над гніздом повесні відлелекала
І сперлась на подих, де рухнули стіни імен.
Мій добрий Хароне з вустами усміхнено-тихими,
На березі весла. На березі у самоти.
Ми вже не були. Ми за звичкою просто ще дихали
І міряли душу: від прірви і до висоти.
Склепіннями небо у старість свою піднімалося,
Вдягала обручку на палець зелена трава.
Ти чув, Одісею, як море життям називалося?
Ти вірив йому так, як вигадка вірить словам?
Крутились тобі водовертю розбурхані спогади?
Боялось тобі зайве голос впустити у світ?
Шекспіре і Нансен, Гомере й Копернік, хоч здогадом
Прийшлося відчуть, що й з каміння стирається слід?..
…Одвічна мелодіє, скрипом коліс перевіяна,
Розбита до істини, стверджена до забуття,
Ти згадуєш Єву постарілу… Ти їй повірила.
Молекули збились в звучання. І було Ім`я…