У порожній оселі
Олена — 7/02/2010 - 00:56
Вечір. А може вже й ніч. Заховалась у ліжку під ковдрою. Мерзну чомусь нестерпно… може розім’ятись… ні, поворухнутись зась, розтеклась по тілу знемога, отруїла, зкувала краще кайданів.
Телевізор увімкнено. Хай працює, відганяє набридливу тишу, що так ріже слух, не дає заснути. Ненавиджу її! Тиша огортає, краде тебе у світу, загострює почуття, змушує кровити давнішні рани, полохаючи дурні думки у моїй бідній голівці, вони здригаються, ворушаться, починають сновигати, шукаючи виходу… А чого ж його шукати? Давно відомий, і не один. Та жоден не до смаку. Потрібні нові варіанти: ліпші, приємніші, обнадійливіші …А де ж їх узяти… Ніде. Ось і немає спокою.
Хай працює, відганяє тишу. Аби ще міг відігнати Самотність. Та цю пані, мабуть, нічим не проймеш. Ось вона, праворуч, сидить і відсторонено роздивляється орхідею на підвіконні, ніби тільки за тим і прийшла, щоб споглядати цю дивну квітку – подих життя серед зими. Струнка, гарна, незворушна, за ледь реальна, як завжди холодна, і як завжди за пів долоні від мене. Така близька і така недосяжна. Навіть не гляне у мій бік. Нізащо. Так і сидітиме на відстані у пів долоні роздивляючись орхідею чи дивовижний танок сніжинок за вікном, ніби немає у світі важливішої справи. Не помічає мене, ніби я невидимка, ніби я не існую… Так близько, я навіть відчуваю її запах, Самотність пахне осіннім дощем та промерзлим зимовим повітрям. Сама вишуканість, сама елегантність, завжди… Так близько.. я простягаю руку аби торкнутись її… недосяжна…як завжди на відстані у пів долові від моїх змерзлих пальців…шкода…
Раніше Самотність приходила зрідка, полохлива й недовірлива, боялась людей, не затримувалась на довго. Частіше проходила повз, овіваючи прохолодою і залишаючи по собі ледь відчутний запах… Дивні були часи…немов інше життя… немов казка. Та одного разу вона затрималась…
Була весна, він сидів біля мене за столом на маленькій кухні, дивився новини… нічого незвичного, зовсім нічого. Я чекала його увесь день, готувалась, уявляла як ми будемо сидіти поруч, гомоніти, а може просто мовчати разом, як він обійме за плечі, пригорне, приголубить… Я чекала. Він прийшов. Цілунок у щічку. Кілька слів про роботу. Телевізор. Нічого незвичного, зовсім нічого… Тільки стало якось нестерпно-гірко…і раніше бувало гірко, але не так… то було щось особливе, невимовне, непереборне… Тоді вона вперше завітала як я була не сама, зайшла і сіла поміж нас, і обдало холодом, і перехопило подих… Я раніше й не помічала яка нестерпна ця пані. На одинці з Самотністю було легше, але тоді, коли він сидів поряд, коли я була зовсім поруч від його рятівного тепла… не врятував… не помітив…
Раніше Самотність боялась людей, а тепер я їх боюсь, вона – ні. Вона не йде ніколи, не полишає на одинці ні з ким, навіть із собою. Я уникаю людей, навчилась, що без низ жити з Самотністю легше. Так і живу.
Дивувались, жаліли, намагались допомогти, а потім пішли, хтось раніше, хтось пізніше. А вона залишилась, моя найвірніша мучителька, моя найзаклятіша подружка, панянка Самотність…