Під дощем....
Марко Вишневецький — 25/08/2009 - 16:57
Дощ, сірий асфальт безліч людей.Все таке чорно-біле, неначе в сні, але я не сплю і навіть не дрімаю.Люди йдуть і штовхають мене бо я серед дороги і нікуди не поспішаю.Мені є куди йти, просто так не хочеться, адже краплі з неба такі лагідні.Багато знайомих лиць, які мене не помічають за маскою серйозності та зайнятості. Всім байдуже до дощу бо в них же є парасольки!І все місто в цих заокруглених мокрих щитах веде боротьбу з гнівом хмар...А може не гнівом, а нелюдським небесним сумом? І знов мене ніхто не помічає.А я, як погано припаркована машина, стою в такому місці , що всім муляю очі. Я - машина! Ніхто не полагодить моє поржавіле, похнюплене серце. Поржавіле не від старості, а від сліз.Ніхто не відшліфує і не начистить до блиску порубцьовану і поцарапану душу.Всі охочі їздять , але забувають про мене , коли виходять з салону і закривають порепані двері.До мене привикають , я ж стараюсь бути добрим до всіх , бо всім потрібно допомогти , а на мене, як завжди , всі не мають часу...
Знаєте, мені добре без парасолі, вона мені не потрібна.І байдуже , що я мокрий , зате хоч на мить щасливий.Добре, що наодинці з краплями, а перехожі зараз неважливі. Природа завжди здатна заповнити те, що зруйнували люди.ось так і мене наповнює теплий дощ...А я радію бо потім буде на вулиці веселка, а може і колись в моїй душі!)))