В ту ніч тримав Її в останній раз…
Уже не буде біля тебе Вона враз,
Уже не йтиме поруч із тобою
Й не пеститиме очі легкою ходою.
Вона пішла, Вона кудись втекла,
Її украли, мить – й нема,
Нема Її, та уже більше й не буде,
Ніколи вже д’тобі не підійде…
Не пригорне тя ніжно, і не поцілує,
Вже не попестить вушко, шепотом подує,
Зігріє вмить, тепло розсипле тілом,
Уже не поверне тебе до мрії…
Стаждання, біль, жах, сум і ляк
Перед тобою стануть – ти вже вкляк.
Боїшся, бо не житимеш без Неї,
Твоя любов була лише для Неї…
Її нема, не стало, ніби й не було,
А серце крає біль, воно пішло,
Помандрувало вже за Нею в небуття,
Й не буде йому більше каяття…
Бо вже по вік приречене страждати,
Засуджене благати і стогнати.
Само ж себе на все це прирекло,
Навіщо сильно ж так покохало?!
Не може жити, навіть існувати,
І плакать не може, не може благати,
Померти не може, і вбити ніззя,
…І буде стаждати…вмирать без кінця…