Старий двір
Вербова Люлька — 10/03/2014 - 04:58
Коли світили ліхтарі
Кудись комусь в туман
Прийшов і сів в тому дворі
Я. Сам, а навкруги зима.
Ні крапельки він не змінився,
Дерева, башня, гаражі,
Та, все ж, я дещо зажурився,
Неначе двір не той, чужий.
І вишні вже не як ворота,
Та й поле теж травою заросло.
Нема постійного болота,
У черзі до криниці, як було...
І головне - не чути сміх
Тієї "банди" друзів кращих.
Ех... Як давно не бачив їх,
Закінчилось дитинство наше...
був нещасний
Вербова Люлька — 10/03/2014 - 04:52
хто я, де я, з ким я?
ніхто, ніде, ні з ким...
самотнісь набиває пригніченість
навіть тим,
хто ще вчора був кимось десь там,
де були так потрібні нам люди...
але зараз не піду нікуди,
хоча можна було б бути всюди,
лиш не там, де б я мав...
я нікого ще так й не кохав
і напевно ніколи не буду
та все ж деяких я не забуду,
тих, що ночі мені дарували,
і можливо, можливо кохали...
а я знав, знав і грав,
й кожен раз програвав.
я поразку лиш зараз признав,
та вже пізно, вони вже пішли...
за собою лишивши лиш спогад
і, в цей час, з кимось поряд,
Братовбивці
Morfiy — 19/02/2014 - 18:16
Вони стоять Їх убивають
Герої є і їх вже знають
Герой народ,що обєднався
Герой - це ти,бо не сховався
І льється кров по Україні
Так вже було і є так нині
Не падай,дух свій підіймай
З колін народе мій вставай!!!!
І Вічна Память тим,хто не вернувсь до дому
Я помолюсь за всіх,щоб не відчували втому
Хай спочивають з миром вбиті бандюками
Нехай цю кров відчуть на руках бандитів мами
***Не смій ***
Morfiy — 23/01/2014 - 22:54
Комусь бракує сили волі
Хтось інший плаче від уламків долі
Добро твори , неси його у дім
Не плач !! не смій показувать усім
Здоровий глузд і мудрість не просій
Іди до щастя , стояти ти не смій
Лиш щастя в тім що ми живем з тобою
Іди по ньому ти повільною ходою..
Це будеш ти
Наталі_я — 24/11/2013 - 00:01
Сидиш в очікуванні,
І тут не знати звідки,
Мимо пролітає кулька.
І ти колючий весь,
Сидиш неначе змерз,
Хоч це брехня.
Ти просто злий,
Тому й колючий.
Ти просто злий,
На всіх й на все.
На всіх сусудів,
На собаку під кущем,
На тата й маму,
Брата і сестру.
На друга та і головне на себе.
На себе чесного, але дурного.
На себе вірного, але скупого.
На себе різного, але й одного того ж.
І ти сидиш неначе статуя,
Німий од самоти,
Сліпий, глухий,
Ніким не видимий.
В кутку, оточеним тугою.
Тобі і боляче сидіти,
Тобі ніяк не повернутись.
Один невидимий порух,
Ти мене не чув
Наталі_я — 23/11/2013 - 23:50
А знаєш що?
Не в тому фокус,
Що ти десь є,
А в тому він,
Що ти не є зі мною.
Не знаю,
Можливо це змінити можна,
Але не хочу я цього.
Не хочу. Все.
Не треба більше слів.
Мовчи. Так краще.
Дякую тобі.
Що може ти
Колись хотів,
І був ти поруч.
Як бачиш. Надіюсь зрозумів.
Чому я так,
А не інакше поступила.
Чому сказала не: Пробач,
А йди.
Що я сльозу пустити не хотіла.
Нема чого ридати увісні.
Ти не хотів змінитись,
Та й не треба.
Нічого вже такого не прошу.
Я просто хочу щастя з неба.
Так не для себе, а тобі.
Ти думаєш життя це солодко...
Красиво, мило, ніжно, тихо?
Ти помиляєшся. Життя частково
Шумно, швидко.
Частково вільно, дико.
Хоч прагнемо ми бути всі щасливі.
Так, але не кожен може це.
Ти щиро ставишся до того,
А той отого зневажає.
Той молиться за цю, і любить,
Так шкода, а вона його не знає.
Чи може хтось не хоче,
Може хтось не може.
Але надіятись, любити,
Вірити потрібно.
Тобі це допоможе.
Принижують нас мої брати
Fruvajczyk — 30/05/2013 - 11:43
Принижують нас, мої брати.
Ви чуєте? Нас гноблять, браття!
Усі багатства поховали в рундуки,
Й штовхають нас у бідності багаття.
Палає наш славетний корабель,
Що носить горду назву – Україна.
І всі багатства наших цих «земель»
Сенатори розграбували, лишивши нам одні руїни.
Всі шлюбки зайняті, вже вільних місць нема.
Рундук із золотом – замість людини.
Усі щури тікають з корабля.
Вже рульовий виходить із кабіни.
Наш капітан сміється на містку,
Бо людям відібрало мову.
Із відчаєм в очах, метаються вони по кораблю,
чекаючи із неба димного підмогу.