Сірий сон
Анна Insane Зінчин — 15/12/2009 - 16:56
Перебуваючи десь між сном і дійсністю, Василь чув чиїсь схлипування. Неймовірна втома тягнула його на сторону сну, але схлипування перейшли в тужний безнадійний плач і спати вже перехотілось. Спершу не міг зрозуміти де це він - багряні занавіски на великих вікнах, химерні меблі, - якась чужа, незнайома кімната. "А, так це ж готель,- нарешті сплинуло в сонній голові, - а ранком..якась важлива зустріч...чи знову в дорогу?Чому такі короткі ночі..." Гіркі ридання перервали потік безладних думок.
Ілюзія Дощу
Анна Insane Зінчин — 15/12/2009 - 16:55
Звичайно я пам`ятаю як це почалось...Осінньої післяобідньої пори я поверталась з нудної роботи до такого ж дому...Поривчастий листопадовий вітер залізним обручем стискав мені скроні й намагався зірвати з мене тонкий плащ і скальпи.Часом той зухвалий вітер залітав мені в легені і я задихалась невзмозі його видихнути.
Хоч мене постійно непокоїли різного роду думки про духовний світ, тоді я могла відпочити від них і мріяти про тепло і затишок...мені більше нічого не треба було і ні на що більше я не могла сподіватись...
Спасенне листя
Лаура — 6/11/2009 - 15:34
…Десь приблизно років з 8-9 він почав підозрювати, що з ним коїться щось особливе. Зненацька відчував свою відчуженість від інших , неналежність до всіх , тугу та одинокість. Особливо це тяжіло над ним з початком осені, коли на деревах з’являлись найперші жовті листя, чомусь цей природній процес викликав у нього невимовний жах і передчуття кінця існування. І скільки би батько, вчителі та лікарі не пояснювали йому, що це нормально, листя жовтіє, опадає перед морозами, а потім, навесні, дерева знов відроджуються, його не заспокоювала ця об’єктивність.
Життя в подарунок
Олена — 3/11/2009 - 01:45
Нам хочеться вірити, що наша доля в наших руках і можна доторкнутись до зірок, варто лише простягти руку. А все що нам заважає зможемо усунути з нашого шляху, адже м – володарі, хазяї, і ніхто не сміє заступати нам дорогу. Тож не звертаємо уваги на подарунки долі, намагаємось дотягтись до холодних, чужих зірок, забуваючи про тих, хто поряд з нами кожного дня. Ми вже не здатні помічати людей, що дарують нам тепло своїх сердець не вимагаючи нічого натомість, не розуміючи за які гріхи їх відштовхують все далі і далі.
Пригорща бездоганного попелу
Консуело — 16/10/2009 - 13:59
Спливає жовтень – найманий убивця
старих ілюзій. Знов чомусь не спиться
і повня гостра, наче срібна спиця
на себе ніч наниже, як петлю
Сміття довкола, – купами прогресу,
а перший сніг відправить чорну месу
над мертвим містом. Сповідь безадресну
на іспиті ганебно провалю
І не дожити. Дихай чи не дихай…
холодна кава – невелика втіха
Тісним провулком прокрадеться стиха
коханець мій – голодний вовкулак
Переписавши догми на нью-арти,
облишмо небо, – нас воно не варте
Струмує кров на дні важкої кварти,
з кігтистих лап не вирватись ніяк
Іще цигарка. Завтра вже покину…
Анатомія самоотруєння
Lana — 6/10/2009 - 22:16
Відламок неба, чи скловидне тіло
Застрягло у очах і запекло у грудях,
Кусалося, а може просто їло
Мої думки і чарували наді мною Вуду.
Я знала, не важливо знати
Назавтра буде сонячно, чи дощ,
І не хотілося до ранку спати,
А обіймати всі простори площ.
Губились голки і ламались спиці,
Тікали хмари і боліла мить,
Сьогодні був не день, була синиця
А може журавель, кого судить.
А завтра я уже замкнусь у клітці,
Закину в шафу рятівні ключі,
І сонячний годинник стане на знайомій мітці
А вічній темноті радітимуть сичі.
Я отруюсь твоїм солодким тортом,
Між небом і землею
natali07 — 4/09/2009 - 23:59
Ми не були ні п’яні, ні свідомі.
Ми не були всередині, ні ззовні.
Я просто тихо плакала, а ти мовчав.
Коли всю віру втратила – ти закричав.
Ми не були закохані, ми філантропи.
Продати душу чортові були не проти.
Як ми сюди потрапили? - весь час питаю.
Про що згадати маємо біля воріт до раю?
Може, в ЖИТТІ лишилися важливі справи,
А, може, смерть змагається за грішну долю з нами.
І ми здаємося, не борючись запекло.
Ми просто нарізно прямуємо у пекло
Смерть і Стара
Li-Tium — 17/08/2009 - 18:04
Відразу – не уміла брати...
Оглянула сумну кімнату:
Старий доглянутий сервант,
Блиск дешевенького кришталю;
На фото: юний лейтенант,
А з ним – якась гарненька краля.
Видніються сліди від сліз –
Про те, як до війни, колись.
І фотокартка геть затерта...
У скло б’є вітер гілкою бузку.
Годинник на стіні: вже п’ять на третю.
На стрілках стежечку вузьку
Лишає місяць повноликий...
І час – спинився, тихо-тихо.
Стара до Смерті: „Я давно чекаю.” –
Прошепотіла і поглянула в обличчя:
„Твій холод близько. Й ні трохи не лякає.
Тому, що там, із ним – ми будем вічно...”
Креп на дзеркалах
Консуело — 17/07/2009 - 13:14
обіцяю собі – не братиму близько до серця
думку тих що вірять богам мережевого пошуку…
стану вільною вічною відьмою нехорошою
замість снодійного – чорна кава і алкозельцер
тільки пам'ять неначе джинси потерті доношую
пазуристі коти дошкребуться таки тривоги
гасне рампа… куліса… вкотре виходжу зі ступору
остогиділо бути колишньою чи наступною
задрапована в ніч як у складки римської тоги
замість крил – користуюсь мітлою інколи ступою
прослизаю у сни поторочею підло хижо
у горлянку ввіп’юсь... ненароджені нами сироти
тихо плачуть у сутіні так хотілося вирости
Одвічні
Kseniaster — 22/06/2009 - 12:36
Ми блукали з тобою
Під небом чорнильним... черствим...
Ми бродили лісами,
Намарно шукаючи долі.
Танцювали у колі.
Квітчали старезні щити.
І втрачали всю віру
У людські тіла, надто кволі.
Присягались любити,
Творити і вправно нести
Свій тягар, посміхаючись
Всупереч темряві й світлу.
Ми вмирали — і жили.
Приходили в мрії — й у сни.
І вбирали у себе
Чужі сподівання розквітлі.
Та зреклись... Прокляли...
І пропали. Одвічні й страшні.
Час минав. Довгі ночі
Пропахли стрімким полюванням.
Паралельні бажання...
Сумні паралельні світи...
Крізь століття побачили